СТЕРНОВИЙ
— Чи я не стерновий? — крикнув я.
— Ти? — запитав смаглявий дебелий чоловік і провів рукою по очах, ніби зганяючи якийсь сон.
Я стояв при стерні; була темна ніч, над моєю головою блимав ліхтар, і от прийшов цей чоловік і хотів мене відштовхнути. А що я не зрушив з місця, він уперся мені ногою в груди й почав валити мене на землю, тимчасом як я все ще тримався за спиці стернового колеса і, падаючи, крутив його на всі боки. Але тоді той чоловік схопив стерно й вирівняв його належно, а мене відіпхнув.
Я ж швидко отямився, підбіг до люки, пробитої до приміщення залоги, й гукнув:
— Командо! Товариші! Мерщій сюди! Чужинець відштовхнув мене від стерна!
Втомлені міцні постаті, похитуючися, почали виходити, з'являючися на покладі корабля.
— Хіба я не стерновий? — запитав я.
Вони ствердно закивали головами, але дивилися тільки на чужинця, оточивши його півколом; коли ж він владно скомандував: «Не заважайте мені!»,— вони збилися в гурт, кивнули мені й пішли вниз корабельними сходами. Що це за люди! Думають вони чи тільки безглуздо тиняються по землі?
ДЗИҐА
Один філософ вештався завжди там, де гралися діти. Як побачив хлопця з дзиґою, відразу насторожувався. І щойно дзиґа починала крутитися, філософ біг до неї, щоб упіймати. Він не звертав уваги на те, що діти кричать і гонять його від іграшки, і, вхопивши дзиґу, поки вона ще крутиться, був щасливий, але лише одну мить, потім кидав її на землю й ішов геть. Власне, він вірив, що пізнання кожної дрібниці, як-от, наприклад, дзиґи, що крутиться, вистачає, щоб розуміти взагалі все. З цієї причини він не цікавився великими проблемами, бо вважав це марнотратством. З моментом коли найменша дрібниця буде справді пізнана, то й усе буде пізнане, тому він і цікавився тільки дзиґою, що крутиться. І завжди, бачивши, як готуються запустити дзиґу, він був охоплений надією, що тепер йому пощастить, а як дзиґа вже крутилася й він, задихаючися, біг за нею, надія перетворювалася на певність, та щойно дурний шматок дерева опинявся в його руках, як він уже розчаровувався, і галас дітей, якого він доти не чув, тепер лящав йому у вухах, гнав його геть, і він відходив, хитаючися, як погано запущена дзиґа.
У ДОРОГУ
Я наказав вивести мого коня зі стайні. Слуга не зрозумів мене. Я пішов сам до стайні, осідлав коня й сів на нього. З далини почув звуки горна й спитав слугу, що то могло б значити. Він не розумів і нічого не чув. На воротях він зупинив мене й запитав:
— Куди від'їжджаєш, пане?
— Не знаю,— відповів я,— але геть звідси, тільки геть звідси. Будь-що геть звідси, щойно так я досягну своєї мети.
— Отже, ти знаєш свою мету? — запитав він.
— Так,— відповів я,— я ж сказав: геть звідси, це й є моя мета.
— Ти не взяв харчів на дорогу,— мовив він.
— Я їх не потребую,— відповів я,— подорож така довга, що я мусів би згинути з голоду, якби в дорозі нічого не дістав. Ніякий запас харчів не може мене врятувати. Це, на щастя, достеменно нескінченна подорож.