А серед класу безсоромно, як жива спокуса, прямо перед директором, повивертались Щурові калоші... І боязко одводять од їх семінари очі, щоб не вийшло гріха.
Виговорився директор, і одлягло йому од серця.
- Ну, признавайтеся ж тепер, хто це підняв усю бучу? Кого це обворожила та сама Оксана? - смутним уже жартом обізвався директор. Якось уже й він довідався про Оксану.
Бурсаки повеселіли.
- Ви, Байда? Ви, Палієнко? Ви, Заверталюк? Верховод? Чилий? - Допитливо позирав на кождого директор.
Накликані осміхалися.
- Ні,- коротко одповідали стиха.
- Хто ж такий?
Всі шукали очима Щура, а Щура не було - за шафу сховався.
Зрештою - знайшли.
- Ну хто ж там такий - виходьте! - гукав директор.- Сором ховатися - умів бешкетувати, зумій і відповідь казати.
Щур не одгукувавсь.
- Допоможіть слабодухому! - промовив до бурсаків директор.
Двоє бурсаків узялись за Щура. Легенько, лагідно, як на операцію, взяли вони Щура під руки й почали виводити із-за дошки перед очі директорові.
- Що таке? Цього бути не мусить! Щур?
Директор не йняв віри своїм очам.
Щур, зціпляючи зуби, мовчки опирався босими ногами об мостину, немов його тягнули до ополонки.
Хлопці кусали губи: од сміху їм рвало груди, виступали на очі сльози, як роса, проте всіма силами кріпились. Щур побачив свою несилу, перестав змагатися, опустив руки, присмирів - стоїть як ягня.
Босий, зігнутий, засоромлений, він здавався ще зовсім хлопчиком, якого недавно спіймали у вишнях.
Довго не зводив директор із його очей, швидко палахкотів та мінився в їх то гнів, то сміх. Далі засяяли вони у його ясним, тихим блиском, і, змірявши Щура од босих ніг до поплутаного чуба, промовив він з невимовним докором:
- І ти, Брут?..
Як бомба розірвалась у класі; по лунких коридорах гучним реготом одгукнулися стіни, немов хто крем’яхами сипнув на їх.
А директор закашлявся і крізь частий кашель сміявся тихим старечим добрим сміхом.
- Чим же вона причарувала вас, юначе, чи намистом із дукачами, чи биндою шовковою? - спитав Щура уже веселий директор.
Щур мовчав.
- Чи, може, як у тій пісні співають:
сказав він далі, позирнувши на дівчат, і чудово вийшло в старого те слово «оченята» - аж у грудях од їх затремтіло.
- Оксана теж тут,- боязко обізвався хтось із гурту.
Директор почув, кинувся:
- Як, і вона тут? А де вона, а покажіть-но її мені, а дайте її сюди!..
Оксана стояла спереду, почувши слова директора, зразу затулилась рукавом і кинулась, щоб сховатись у гурті.
Дівчата швидко вхопились за руки, мов грали в кота і в миші,- не пускали.
Тоді Оксана нашвидку закинула за плечі стрічки й вийшла насередину, вклонилась директорові і стала... Зашарілась, як дорогий ліхтар.
Дивиться на неї директор, і помалу-помалу смутком зайнялися його очі - тільки й промовив:
- Ось воно яке зародилося зілля!
Тихо-тихо стало.
Дівчата, каменотеси, бурсаки - всі стояли, очей не одво-дили. Стеребившись на ослін, дививсь через голови бурсаків, служник Яківець - маленький, як Закхей - розкрив рота, завмер. А коло дверей, схилившись на одвірок, оком знавця жіночої краси пильно дивилась на дівчину семінарська куховарка, чорнобрива молодиця, ота азартна на любощі і палка на вдачу Мелася. Палаючи, дивилась, не маючи в собі сили погасити того жалю, що комусь, а не їй отака краса судилася.
Навіть Мошко, сивий бородатий Мошко, що запечалений з ранку до ночі, заклопотаний, що завжди в борошні, в олії, завжди з засмальцьованими рахунками в драних кишенях,- і він забув на хвилину про його вкрадений «магазин» і тягнув уперед через чиїсь плечі свою апостольську бороду, ніяково посміхаючись.
Навіть у його десь там між старим дрантям і мотлохом вишукались і випливали на старі низькозорі очі двоє дорогих сумовитих самоцвітів...
ЗА МУРАМИ
Перед нашими очима, мов у повітрі, висів город-красень, як давній лицар, закований у чари: в шоломах, у кольчугах, у блискучій зброї. По горах між садами розкидав скелі-мури, як сіре каміння в барвінку, золотоверхі церкви. Виблискують, яскряться, як золоті самородки в гранітних скелях, у зелених вітах темні вікна перед вечірнім сонцем, а по затінках між зеленими садами, між сірими стінами загравали вже передвечірні фіолетові тіні.
З ясними зорями, з тихими смутками, в мереживах, у тканках та в тонких серпанках линув до нас за грати весняний вечір.
Обвішано на ніч тюрму замками, сторожа на в’арті - тихо.