— Що ти порішив би кожного, хто пішов би зі мною, — нагадала жінка.
— Я вбив би кожного, хто пішов би з тобою, — повторив Хосе. — Щира правда.
Жінка відпустила його чуприну.
— Отже, ти б мене захищав, якби я його вбила? — спитала вона, з грубуватою грайливістю штовхнувши велику голову Хосе.
Той лише згідливо всміхнувся.
— Скажи мені, Хосе, — не відставала жінка, — а ти захищав би мене, якби я когось убила?
— Як сказати... — завагався Хосе. — Ти ж знаєш, це не так легко, як говорити.
— Поліція нікому так не вірить, як тобі, — нагадала жінка.
Хосе всміхнувся гордовито і втішено. Жінка знову нахилилася до нього.
— Справді, Хосе. Я б побилася об заклад, що ти ніколи не брехав, — впевнено мовила жінка.
— І що ж тут такого? — знизав плечима Хосе.
— Атож, — вела далі жінка, — поліція знає це і повірить тобі відразу. І не перепитуватиме вдруге.
Хосе постукував пальцями по стойці, не знаючи, що казати. А жінка глянула на вулицю, на годинник, наче прагнула завершити розмову до перших відвідувачів.
— А заради мене ти збрехав би, Хосе? Я серйозно питаю?
Наче враз осяяний якоюсь страшною думкою, він різко повернувся і глянув на неї. Здогад наче пронизав його, обпік гарячим дотиком жаху.
— В яку халепу ти встряла, королево? — Він аж подався вперед. Жінка відчула його важкий подих, що відгонив аміаком, подих, утруднюваний стойкою, що тисла йому живіт. — То справді, королево, в яку ж халепу ти встряла? — повторив він.
— Ні в яку, — кинула вона. — Я просто задля розваги сказала. — І за мить знову глянула на нього. — Знаєш, може, нікого тобі й не доведеться вбивати.
— Я і не збирався цього робити. — Хосе трохи збентежився.
— Я мала на увазі, — пояснила жінка, — що не доведеться убивати того, хто йде зі мною.
— А! — сказав Хосе. — Тепер я зрозумів. Я завжди гадав, що ти без потреби пустилася берега. Обіцяю, коли ти облишиш це, я щодня готуватиму тобі найбільший біфштекс, безплатно.
— Дякую, Хосе, — мовила жінка. Вона випросталась, і Хосе побачив її сплющені жалюгідні груди під корсажем.
— Я завтра піду і обіцяю ніколи не турбувати тебе. І обіцяю, що ніколи ні з ким не піду.
— Що це раптом найшло на тебе? — здивувався Хосе.
— Щойно вирішила, — відповіла жінка. — Лише щойно я збагнула, яка це гидота.
— Атож, у тебе це справді гидота, — погодився він. — Давно мала б це збагнути.
— А я давно і збагнула, — призналася жінка. — Та лише нещодавно впевнилась остаточно. Мені огидні чоловіки.
Хосе всміхнувся. Підвів голову, щоб глянути на жінку, все ще всміхнений. Та зосереджено і ніби збентежено промовляла, трохи підійнявши плечі, похитуючись на дзиґликові, з сумовитим виразом на обличчі:
— Тобі не здається, що не варто карати жінку, яка вбила чоловіка, з яким спала і до якого відчула відразу, як і до всіх, хто бував у неї?
— Навіщо аж так заходити, — мовив Хосе зворушено, із співчуттям у голосі.
— А якщо жінка каже чоловікові, коли той вдягається, що він їй бридкий, бо з огидою згадує, що провела з ним ніч, що ні милом, ні мочалкою не відмиєш у неї його запаху?
— Бува й таке, королево, — згодився Хосе, знічев’я протираючи стойку. — Але навіщо вбивати його? Нехай собі йде.
Та жінка провадила далі і голос її був ніби швидка й нестримна течія.
— І коли йому кажуть, що бридкий, а він знову накидається на неї, що тоді?
— Такого порядна людина не зробить, — впевнено мовив Хосе.
— А коли він таки робить? — В її голосі чулося глухе роздратування. — Якщо він непорядний і робить це, і жінка відчуває таку відразу, що ладна померти, тоді єдиний спосіб позбутися всього — вдарити його ножем знизу.
— Це вкрай жорстоко, — розцінив Хосе. — На щастя, немає такого, хто б зробив те, про що ти кажеш.
— Послухай. — Жінка уже неабияк дратувалась. — Та якщо він це робить? Допусти, що робить.
— Все одно, надто жорстоко, — не відступався Хосе. Він усе витирав стойку, стоячи на одному місці, не дуже уважний до розмови.
Жінка забарабанила кісточками пальців по склу. Стала колючою і нетерплячою.
— Ти дикун, Хосе! — виснувала вона сердито. — І нічого не тямиш. — Тоді схопила його за рукав: — Ну скажи, що жінка мусила його вбити.
— Гаразд, гаразд, — примирливо мовив Хосе. — Нехай буде по-твоєму.
— Хіба це не самозахист? — сіпала його за рукав жінка.
— Майже, майже, — підморгнув їй, поєднавши водночас і щире порозуміння, і жахливий компроміс співучасті. Та жінка не повеселішала, тільки спитала:
— Ти збрехав би задля того, щоб захистити жінку, яка скоїла таке?