— Це у Катаріно, — мовила Клотильда. — Мабуть, до селища хтось прибув.
Прибули троє чоловіків і одна жінка. Катаріно вирішив, що згодом можуть з’явитися ще якісь люди, й заходився лагодити грамофон. Оскільки з цього нічого не вийшло, він попросив Панчо-Привида зробити все необхідне, бо той однаково вештався без діла, до того ж мав скриньку з інструментами та вправні руки.
Крамниця Катаріно містилася в дощатому будинку, що стояв на відшибі й виходив до моря. Будинок складався з великої умебльованої столиками та стільцями вітальні і кількох кімнат. Сидячи за шинквасом і по черзі позіхаючи, троє чоловіків і жінка мовчки пили й стежили за роботою Панчо-Привида.
Після численних спроб грамофон запрацював. Зачувши стару, але знайому мелодію, люди урвали балачки. Вони дивилися одне на одного і якусь мить не могли вимовити ні слова, бо тільки тепер збагнули, як вони постаріли відтоді, коли востаннє слухали музику.
Після дев’ятої Тобіас застав усіх на ногах. Люди сиділи біля входу, слухаючи старі платівки Катаріно з тим же виразом наївної покірності, з яким спостерігають сонячне затемнення. Кожна платівка нагадувала їм про когось із померлих, або смак їжі після тривалої хвороби, або щось таке, що вони повинні були зробити наступного дня багато років тому, але так-таки ніколи не зробили, бо забули.
Музика вщухла близько одинадцятої. Багато хто полягав спати, сподіваючись, що піде дощ, бо над морем нависла темна хмара. Проте хмара опустилася, поплавала якийсь час на поверхні, а потім занурилася під воду. В небі лишилися тільки зорі. Незабаром бриз із селища долинув до середини моря, а повернувшись, доніс пахощі троянд.
— Ну, що я казав, Хакобе, — вигукнув дон Максімо Гомес. — Він знову тут. Повір мені, тепер ми відчуватимемо цей запах щовечора.
— Боже борони, — відказав старий Хакоб. — Цей запах — єдина в світі річ, яка дісталася мені надто пізно.
Вони грали в шашки у порожньому приміщенні, яке колись правило за крамницю, не звертаючи уваги на музику. Їхні спогади були такими давніми, що не існувало платівок, які б могли їх сколихнути.
— Щодо мене, то я не дуже в усе це вірю, — зауважив дон Максімо Гомес. — Коли стільки років вгризаєшся в землю, зі стількома жінками мрієш про малесеньке патіо, де міг би посадити квіти, не дивно, що кінець кінцем починаєш відчувати щось таке, та ще й віриш, ніби воно справді існує.
— Але ж ми відчуваємо це власними носами, — заперечив старий Хакоб.
— Байдуже, — правив своєї дон Максімо Гомес. — Під час війни, коли повстання вже зазнало поразки, ми так хотіли, щоб у нас був свій генерал, що нам привидівся живий герцог Мальборо. Я його бачив на власні очі, Хакобе.
Було вже за дванадцяту. Лишившись на самоті, старий Хакоб зачинив крамницю і приніс лампу до спальні. Крізь шибки бачив скелю, з якої кидали небіжчиків, — вона відбивалася в миготливих водах моря.
— Петра! — тихо покликав він.
Вона не чула його. В цю саму мить вона пливла майже на поверхні осяяної полудневим сонцем Бенгальської затоки. Підвела голову, щоб крізь воду, наче крізь освітлену вітрину, помилуватися величезним трансатлантичним пароплавом. Проте не могла бачити свого чоловіка, котрий в ту саму мить на іншому краю світу знову почув грамофон Катаріно.
— Уяви собі, — бідкався старий Хакоб. — Якихось шість місяців тому вони гадали, буцімто ти збожеволіла, а тепер не тямлять себе від радості, зачувши запах, який убив тебе.
Він загасив лампу і вмостився в ліжку. Потім заплакав тихо, по-старечому некрасиво схлипуючи, але швидко заснув.
— Я кинув би це селище, якби міг, — схлипував він уві сні. — Подався б до чорта в зуби, коли б мав двадцять песо.
Після тієї ночі аромат долинав з моря протягом кількох тижнів. Він напахав дощані стіни осель, їжу й питну воду, і не було такого місця, куди б не проникнув запах троянд. Дехто боявся відчути його у випарах власного калу. Чоловіки й жінка, які заходили до крамниці Катаріно, у п’ятницю подалися геть, але в суботу повернулися, супроводжувані великим натовпом. У неділю прибульців побільшало. Вони юрмилися по всіх усюдах в пошуках їжі та ночівлі, і зрештою на вулицях стало так людно, що не можна було й кроку ступити.
А прибульців усе більшало. Жінки, які покинули селище, коли життя в нім завмерло, повернулися до крамниці Катаріно. Вони були огрядніші й підмальовувалися сильніше, ніж колись, і принесли модні платівки, які нікому ні про що не нагадували. З’явився дехто з тутешніх чоловіків. Дуже давно ці люди подалися хто куди в пошуках заробітку, а тепер розповідали, як їм всміхнулася доля, проте одіж на них була та ж сама, в якій вони колись пішли звідси. Поприходили музики, з’явилися столики продавців лотерейних квитків, гадалки, наймані убивці і люди з вужами, обвитими навколо шиї: ці спритники продавали еліксир вічного життя. Минали тижні, а люди приходили й приходили, навіть коли почалися перші дощі і море зробилося неспокійним, а запах зник.