— Містере Грошмен, сер, уже час опускатися під корабель, дозвольте вирушати зараз, сер.
Джон розтягував слова, просуваючись тим часом уперед, начебто до дверей, але непомітно зрізаючи кут у напрямку столу, за яким сидів коротун.
— Маєш ще півгодини, сиди собі… гей!..
Слова зависли в повітрі. Швидкість людської реакції нагадує кволе рачкування в порівнянні з блискавичною дією електроніки. Не встиг Грошмен стривожитися поведінкою Джона, як робот підскочив до столу й перехилився, затискаючи в руці свою від’єднану по стегно ногу.
— Натиснувши на кнопку, вб’єте себе!
Така фраза була частиною замисленого плану. Джон прокричав її у вухо ошелешеному чоловікові, заштовхуючи йому в лантухуваті широкі штани від’єднану ногу з бомбою. Це подіяло як треба: палець Грошмена завмер на кнопці. Він вирячився на маленьку чорну смертоносну коробку, що виглядала з-за його паска.
Джон не став чекати, поки він оговтається. Відштовхнувшись від столу, підхопив з підлоги принесений ломик. Тоді дужим стрибком на одній нозі досяг комірчини, встромив ломик між дверима й лиштвою і підважив.
Грошмен усе ще намагався витягти бомбу зі своїх штанів, а Джон уже впорався з дверима. Відчинивши комірчину, ухопився за міцні паски, якими була прикручена друга бомба до грудей пияка, й розірвав їх наче павутиння. Тоді пожбурив бомбу в бік Грошмена, додавши тому нової турботи. Це коштувало Джонові ноги, але він позбувся бомбової загрози, не завдавши шкоди людині. Тепер лишалося дістатися до телефону й подзвонити.
Грошмен облишив смикати за бомбу і поліз у шухляду столу по пістолет. Вхідні двері от-от могли перегородити прибульці, єдиним іншим виходом з кімнати було вікно з матовою шибкою, що дивилося на велетенське складське приміщення.
Джон Венекс стрибнув через вікно, обданий скляними оприсками. Позаду пролунав глухий постріл безвідкатного кольта 75-го калібру, і від металевої віконної рами відскочив шматок завдовжки у фут. Друга куля просвистіла над головою робота, коли він стрибав до чорного ходу.
Він був уже за тридцять футів від чорного ходу, коли велетенські двері з шипінням повернулися на безшумних коліщатках. Усі виходи зі складу, мабуть, закрилися одночасно — тупіт ніг засвідчив, що їх надійно охороняли. Джон перестрибнув через складені ящики й сховався за ними.
Він задер голову і подивився вгору, де проходили сталеві опори, схрещуючись і перетинаючись аж до плаского даху. Людське око губилося в тому мороці, але як для Джона, то інфрачервоні промені, що виходили від паропроводів, давали достатньо світла.
Люди от-от обнишпорять складське приміщення, тож у нього лишався єдиний шанс уникнути полону, а то й розправи — заховатися над людськими головами Унизу, до того ж, даватиметься взнаки втрата ноги. Натомість на металевих кроквах він спритніше пересуватиметься з допомогою рук.
Опинившись на якийсь час у безпеці, він критично оцінив своє становище. Люди нишпорили по всій будівлі, рано чи пізно його викриють. Джон подумки накидав загальний план будівлі. Всі двері були зачинені, а вікон для можливої втечі склад не мав. Якби він міг подзвонити оператору надзвичайного стану, невідомі друзі Венекса-17 прийшли б йому на допомогу. Але про це годі було й мріяти. Єдиний телефон у будівлі стояв на столі Грошмена. Джон сам простежив за підвідними проводами.
Механічно він уп’явся очима в кабелі, що проходили понад його головою. Пластмасові трубки кріпилися до стінки, а в них ховалися електропроводка і телефонна лінія. Телефонна лінія! Цього було досить, щоб подзвонити.
Спритно і швидко він дотягся до кабеля і, здерши прокладку, оголив частину дроту. Посміхаючись сам до себе, витяг з лівого вуха маленький мікрофон. Тепер він був що одноногий, що глухий на одне вухо — власноруч посадив себе в калюжу. Варто запам’ятати цей каламбур, щоб переповісти пізніше Алеку Копачу, якщо «пізніше» настане. Алек збирає каламбури.
Джон прикріпив до мікрофона проводки і з’єднав їх з оголеним дротом. Приставивши амперметр, побачив, що лінія вільна. Перечекавши кілька секунд, упевнився, що підібрав правильну модуляцію набору телефонного диска, і послав з рівними проміжками одинадцять імпульсів, що мусили з’єднати його з місцевим телефоністом. Тоді приставив мікрофон до рота.
— Алло, телефоністе! Алло, телефоністе! Не відповідайте — я не можу вас почути. Викличте оператора надзвичайного стану, передайте: «сигнал-14». Повторюю: «сигнал-14».