Хоча ми чекали на його появу, вона все одно вразила нас. Він привів із собою банду дужих і лютих громил, що товпилися біля дверей, схожі на команду роздобрілих бейсболістів. Китаєць Джо стояв попереду, ховаючи руки в рукавах свого довгого мандаринського халата. Азіатське обличчя його було незворушним. Він не марнував часу на розмови з нами, просто надав слово одному із своїх хлопців.
— Очистіть місце. Незабаром сюди прибуде новий начальник поліції, і я не хочу, щоб тут стирчала всяка шантрапа.
Я розізлився. Нехай я люблю брати хабарі, однак я все-таки поліцейський. Мені дає платню не якийсь дешевенький бандитик. Мене також цікавила особа Китайця Джо. Я й раніше намагався добрати до нього ключі, та взнати нічого не вдалося. Цікавість і досі не облишила мене.
— Неде, придивись-но до цього китайця у віскозному купальному халаті і скажи мені, хто він.
Ну і швидко ж спрацьовує ця електроніка! Нед випалив відповідь миттю, наче репетирував її кілька тижнів:
— Це псевдоазіат, що використовує природну жовтизну своєї шкіри і підсилює її колір фарбою. Він не китаєць. Очі в нього оперовано, ще видно шрами. Це, безумовно, було зроблено, аби спробувати приховати його справжню зовнішність, але обмірювання його вух за Бертільйоном та інші прикмети дають можливість установити особу. Його терміново розшукує міжнародна поліція, його справжнє ім’я…
Китаєць Джо розлютився — та й було від чого.
— Ця штука… цей жерстяний гучномовець… Ми чули про нього, ми про нього теж подбали!
Юрба відсахнулася і очистила приміщення, і я побачив у дверях молодика, котрий, стоячи на одному коліні, цілився з базуки. Мабуть, збирався стріляти спеціальними протитанковими ракетами. Це я встиг подумати, перш ніж він натиснув на спуск.
Можливо, такою ракетою і можна підбити танк. Але не робота. Поліцейського робота принаймні. Нед пригнувся, і задня стіна розлетілася на куски. Другого пострілу не було. Нед зімкнув руки на стволі базуки, і він став схожий на стару зім’яту водостічну трубу.
Тоді Біллі вирішив, що людина, яка стріляє з базуки в поліцейському відділенні, порушує закон, і пустив у хід дубець. Я приєднався до нього, бо не хотів відмовлятися од потіхи. Нед опинився десь унизу, але я був упевнений, щоб він себе скривдити не дасть.
Пролунало кілька приглушених пострілів, і хтось крикнув. Після цього ніхто не стріляв, бо все змішалося в купу малу. Громило на ймення Бруклінський Едді вдарив мене по голові руків’ям пістолета, а я роз’юшив йому носа.
А далі все немовби заволокло туманом. Та я чудово пам’ятаю, що бійка тривала ще деякий час. Коли туман розійшовся, я змикитив, що на ногах зостався я один. Вірніше, я спирався на стіну. Добре, що було до чого притулитися.
Нед увійшов у двері з добряче відлупцьованим Бруклінським Едді на руках. Хотілося думати, що саме я його так відчухрав. Зап’ястки Едді були сковані наручниками. Нед бережно поклав його поряд з тілами інших головорізів — я зненацька зауважив, що всі були в наручниках… Я ще поцікавився, чи виготовляє Нед ці наручники в міру потреби, чи в нього в порожнині ноги є солідний запас.
За кілька кроків од себе я побачив стілець. Сів на нього, і мені полегшало.
Кругом усе було забризкано кров’ю, і, якби деякі із громил не стогнали, я подумав би, що це трупи. Раптом я помітив справжній труп. Куля влучила людині в груди, більша частина пролитої крові належала їй.
Нед покопирсався в тілах і витягнув Біллі. Він був непритомний. На обличчі застигла широка усмішка, в кулаці затиснуто жалюгідні рештки дубця. Деяким людям потрібно дуже мало для щастя. Куля поранила його в ногу, і він ані ворухнувся, навіть коли Нед розірвав на ньому штанину і наклав пов’язку.
— Самозваний Китаєць Джо і ще один чоловік утекли в машині, — доповів Нед.
— Хай це тебе не турбує, — насилу прохрипів я. — Він од нас нікуди не дінеться.
І тільки тут я збагнув, що начальник усе ще сидить у кріслі в тій же самій позі, в якій він сидів, коли почалася заваруха. Все з тим же відсутнім виглядом. І, лише почавши говорити з ним, я зрозумів, що Алонцо Крейґ, начальник поліції Найнпорта, мертвий. Убитий одним пострілом. Із маленького пістолетика. Куля пройшла крізь серце, одяг просякнув кров’ю. Я чудово знав, хто стріляв з пістолета, якого зручно ховати в широких китайських рукавах.
Утому і дурман мов рукою зняло. Залишилася сама злість. Нехай начальник не був найрозумнішою і найчеснішою людиною у світі. Та він заслуговував на кращу долю. Відправлений на той світ грошовим ґанґстером, який розізлився, що йому стали поперек дороги!