Выбрать главу

Підходило. Вона не помилилася. Те, що вона сказала, було схоже на визначення зі словника. Справді, це мало вигляд, наче вона просто зачитала це визначення. Як і того разу зі словом «підсмажуватися». Чи не тому вона так швидко опанувала мову? Завчила напам’ять словник. Я знав, що Таму здібна, але настільки?.. Крадькома зиркнув на неї, та вона не відривала очей від свого журналу без обкладинки.

— Так, здається підходить, — сказав я. — А ось, дев’ятнадцять по вертикалі, починається з «у», одинадцять літер. Рада в англо-саксонських королівствах.

— Уїтенагемот.

Присягаюся, вона сказала це, не відриваючись від журналу. У мене спітніло чоло. Я навіть і не чув ніколи про той уїтенагемот, але саме це слово підійшло. Що воно за дівчина? Невже в неї фотографічна пам’ять, і вона запам’ятовує все прочитане? Може, вона шпигунка? Нісенітниця. Я починав розмірковувати так само, як капітан. Пам’ять — це одне, розум — інше. Я нашкрябав кілька цифр на полях сторінки.

— А ось іще цікава загадка. Дев’яносто два мисливці йдуть на полювання і кожний приносить чотириста тридцять качок. Скільки качок вполювали усі мисливці разом? На роздуми дається…

— Тридцять дев’ять тисяч п’ятсот шістдесят. Дуже велика зграя. — Не підводячи очей, вона перегорнула сторінку.

Щось у всій цій історії було не так. Таму аж ніяк не напівписьменна арабська дівчина з віддаленого куточка країни. Даремно вона намагалась удати із себе неосвічену. Ця дівчина робила подумки те, що я мав підраховувати з олівцем. І словниковий запас у неї мабуть, був більший, ніж у мене. У мене, колишнього студента одного з кращих університетів. Не сказав би, що мені це подобалось. Краєм ока я побачив корабельного буфетника, який піднімався до своєї каюти. Це змінило напрям моїх думок.

— Мені треба до буфетника, — промимрив я й подався за ним.

— Будь ласка, пляшку граппи, — звернувся я до нього.

Він дістав пляшку, всю в чомусь липкому, і витер її.

— Шістсот лір, або один американський долар.

Я помацав кишеню і згадав, що залишив гаманець у каюті.

— Гроші занесу пізніше. — Пляшка щезла під прилавком набагато швидше, ніж з’явилася. — Повірте, я не збираюся стрибати у воду і плисти до берега з вашою пляшкою в зубах. — Він не поворухнувся. — Добре, тоді не зникайте. Я зараз повернуся.

Таму пішла, лишивши журнал. Гаразд. Вино допоможе мені зібратися з думками до того, як я знов побачу її. Тихенько, щоб вона не почула, я проминув її каюту. Біля своїх дверей зупинився. Вони були трохи прочинені. Але ж я їх зачиняв. І замикав на ключ. Я робив це завжди, щоб ні в кого з екіпажу не виникло спокуси щось поцупити в мене. Над усе я турбувався за свої останні кілька доларів, які лишилися в каюті.

Охоплений злістю, не здатний щось зважувати, я штовхнув двері. Якби я хоч на мить зупинився й подумав, то, може, уявив би одного із здоровил-кочегарів з моїм гаманцем в одній руці і пістолетом — у другій. Торох по голові, й за борт. Та я не зупинявсь і не кликав на допомогу, я просто увірвався.

Над розкритою валізою стояла Таму. В руках у неї був мій паспорт.

Що сказали б ви у подібній ситуації? Мені допомогло те, що я й досі був розлючений.

— Ви вдерлися до моєї каюти, щоб поцупити мій паспорт!

— Не будьте жорстоким. Двері були прочинені, от я і зайшла. І нічого не збираюся красти.

— Та він же у ваших руках!

— Я його просто роздивляюся. Дуже цікавий документ.

— А тепер віддайте.

Вона повагалась, а тоді, не відводячи від мене очей, сказала:

— Мені дуже хотілося б іще потримати його. Хоч трошки. Ви ж знаєте, я його поверну. Що я з ним можу зробити?

Що зробити? Про що це вона? Я все ще був злий.

— Дивіться, скільки хочете. Але за користування моїм стандартним блакитним американським паспортом ви сплачуватимете мені сто доларів на годину.

— Добре. Ось ваша сотня.

Виявляється, в неї були гроші. Звідки й узявся невеликий гаманець, з якого вона їх дістала. Не встиг я оговтатись, як дівчина вже зникла, а я стояв, стискаючи гроші в руці.

Сто доларів. Вони хрускотіли й пахли, як справжні зелененькі, більше того, це вони й були. І хвилиною пізніше, купивши дві пляшки справжнього шотландського віскі, я одержував у буфетника здачу. Ця рідина мені страшенно смакувала.

Позаду була Європа, попереду — Африка, у моєму житті з’явилася загадкова жінка, а в кишені — гроші. На кормі я всівся просто на бортик, пив віскі й дивився на зірки, що виробляли у небі таке, чого я за ними ніколи раніше не помічав. І досі не втямлю, як я не звалився в океан.

По деякім часі я подумав, що не відмовився б від іще одної пляшки, потім силкувався пригадати, чи лишилися в мене гроші, і злякався, що буфетник піде раніше, ніж я встигну сходити по них до своєї каюти. Зрозуміло, що думки мої не були такими логічними й послідовними; я запам’ятав тільки поручень, за який тримався, спускаючися з палуби, і те, що потім опинився у коридорі. Ніяких спогадів, як саме я рухався, не залишилося. Я стояв перед якоюсь каютою, втупившись у номер на дверях, і намагався зрозуміти, чому я тут зупинився. То була її каюта.