— Її каюта, — авторитетно сказав я сам собі. З-під дверей виднілося яскраво-блакитне сяйво, та я не звернув на нього анінайменшої уваги.
— Паспорт. Мій паспорт у вас, а година вже минула. Поверніть мій паспорт. Двері були незамкнені і прочинилися, тільки-но я постукав. Пролунав якийсь звук, і вихопилося блакитне сяйво. Я розкрив двері і ступив у темну кімнату. Двері позад мене зачинилися, і я відчув Таму зовсім близько.
— Паспорт вже у вашій каюті. Я повернула його.
— Паспорт, — сказав я, балансуючи в непевній темряві. Але замість твердої стіни, якої я сподівався торкнутися, мої руки відчули ніжну жіночу шкіру. Я обнімав жінку, ще не усвідомлюючи, що це шкіра, а не оксамит.
— Таму…
— Йдіть краще до себе, Енді. Поговоримо вранці.
— Таму… — притягував я її ближче до себе.
У неї справді була оксамитова шкіра.
— Енді, не треба зараз сперечатися. Річ не тільки у згоді чи відмові, або у тім, що ви звете моральністю. Чи варто це робити?
Варто. І я це зробив. Ніякі аргументи вже не допомогли б.
Коли я виповз із ліжка, було вже пополудні. Саме виповз, бо рухатись інакше просто не міг. Я був у своїй каюті, та навіть і не намагався пригадати, як сюди втрапив. У голові почало прояснюватися лише після того, як я проковтнув увесь аспірин, що в мене був, постояв під холодним душем і подзвонив до буфету, аби принесли мені каву.
Такої пори, як правило, ніхто кави не замовляв, та стюард, хоч і з деякою затримкою, приніс її. Його очі випромінювали співчуття. Я й справді на нього заслуговував.
Почуваючися краще, я пригадав події минулої ночі і почав розглядати себе у дзеркало. Хай йому абищо, ця подорож обіцяла бути цікавою. Поголений, напахчений, з відновленими силами я зібрався до Таму. Перш ніж зайти, тихенько посвистів, потім штовхнув двері.
— Привіт! — вигукнув весело, та відповіді не почув.
Усередині було прибрано, великі валізи стояли замкнені. Я ніде не побачив ні одягу, ні взагалі якихось її речей. Не побачив нічого, крім американського паспорта на письмовому столі. Невже мій? Але він зараз у мене, я надійно заховав його, коли знайшов. Я розгорнув паспорт і глянув на фото. З картки на мене дивилася Таму.
Цього не могло бути, але все ж таки то була вона, знята у білій сорочці. На другій сторінці я прочитав ім’я — Теммі Савані. Таму Сафарі? Місце народження — штат Коннектикут, США. Невже вона шпигунка і капітан мав рацію? І навіщо їй знадобився мій паспорт?
— Коли роздивитесь, віддасте мені? — пролунав її голос. Дівчина вже була тут, стояла спиною до дверей.
— Ти американка?
— Ні.
— Тоді шпигунка?
— Ні. Але я все поясню, якщо ви мене вислухаєте.
— Поясни, поясни, — сказав я, зневажливо кидаючи паспорт на стіл, і плюхнувся на стілець. Чомусь заболіла голова, знову почало стугоніти в скронях, крім того, я розгубився.
— Я тут у справах, тільки й усього. Я торговельний агент і представляю певні фінансові інтереси.
— Ти видавала себе за просту арабську дівчину.
— Необхідна конспірація. — Вона стояла спокійно, тримаючи руки в кишенях свого чорного вбрання.
— Гаразд, хто ж ти насправді?
— А якби я тобі сказала, що б ти вчинив?
— Що вчинив? Гадаю, нічого. Я не цікавлюся ні комерційним шпигунством, ні торгівлею. Інша річ, якби ти була політичною шпигункою, якою я тебе й вважаю; хіба ти переконаєш мене, що я помиляюся. Що ж до всього іншого, то, як каже мій батечко, бізнес є бізнес.
— Твій батько мудра людина. Я повинна з ним зустрітися. Переконана, що з фінансового боку це було б корисно для нас обох.
— Так, тобі варто з ним побачитись — ти вже навіть висловлюватися починаєш так, як він. То звідки ти?
— Все одно ти не знаєш.
Це мене роздратувало.
— У мене не так погано з географією. Це, можливо, моя найулюбленіша дисципліна. Всі країни я знаю і навіть нові.
— Моя країна неймовірно далеко. До неї кілька світлових років.
— Еге ж, еге ж, наче на іншій планеті.
— Так.
Отут уже я затнувся. В мене поповзли мурахи під шкірою.
— Ти відповідаєш за свої слова, Теммі-Таму? В тебе є якісь докази?