6
Нашого повернення з комунізму чекав заступник начальника Київської гарнізонної гауптвахти молодший лейтенант Кірічок, попереджений, мабуть, про отримані Дії.
Молодший лейтенант розкрив товсту конторську книгу.
— Так, значить, по п’ять діб кожному... Так і запишемо. П’ять... Діб... Арешту... Від командувача округом... за... по... ру... ше... ння... військової дисципліни.
— Ах, чорт, — похопився він. — Командувач же в Москву полетів на з’їзд комуністичної партії. Як же це я! — Він покрутив книгу, потім, раптом зрозумівши, перед словом «командувач», пихкаючи, приписав «заст.». — Ну ось, все в порядку. А у тебе, Суворов, перші п’ять діб від заступника командувача і другі п’ять діб також від заступника командувача. А треті від кого будуть? — І весело заіржав власному жарту. — Вивідний!
— Я, товаришу молодший лейтенант!
— Цих голубчиків в двадцять шосту. Нехай годинку-другу посидять, щоб знали наперед, що Ді — це не просто новий термін відмотати, це щось серйозніше!
26-я камера на київській губі іменувалася «революційною», тому що з неї колись, ще до революції, втік знаменитий кримінальник і майбутній герой Громадянської війни Григорій Котовський, який в цій камері чекав суду за якісь темні справи. Пізніше, в 1918 році, уркаган Котовський зі своєю бандою пристав до більшовиків і за неоціненні послуги в кримінальному плані за особистою вказівкою Леніна в урочистій обстановці був прийнятий в революціонери. З нього-то і почалися невдалі ленінські експерименти з приручення російського кримінального світу. Досвід знаменитого революціонера був всебічно врахований, і після революції з тієї камери вже більше ніхто не бігав.
У камері ні нар, ні лавок — лише плювальниця в кутку. І стоїть вона там не просто так. До країв вона наповнена хлоркою. Нібито дезінфекція. Вікно, через яке втік герой революції, давно замурували, камера настільки мала, а хлорки так багато, що просидіти там п’ять хвилин здається неможливим. З очей сльози котяться, перехоплює подих, слина переповнює рот, груди нестерпно коле.
Лиш нас заштовхнули в камеру, досвідчений артилерист, захлинаючись кашлем, відштовхнув мене від дверей. Я-то хотів чоботом стукати, однак, поклавшись на його досвід, відмовився від цієї спроби. Значно пізніше я дізнався, що артилерист мав рацію і в цьому випадку: прямо навпроти нашої 26-ї камери знаходилася 25-я, спеціально для тих, кому не сиділося в 26-й. Після 25-ї всі заспокоювалися і поверталися в 26-у умиротвореними і притихлими.
Тим часом до нас заштовхнули третього постояльця. Мені було рішуче наплювати на те, хто він такий, я й не намагався розглянути його крізь сльози, та досвідчений артилерист, здавалося, чекав його появи. Він штовхнув мене (говорити було абсолютно неможливо) і вказав рукою на третього. Протерши очі кулаком, я побачив перед собою нашого конвойного.
Зазвичай арешт ніколи не починається з 21-ї, 25-ї або 26-ї камери. Лиш той, хто отримує додатковий пайок, ДП, проходить через одну з них, а іноді й через дві. Наш квіртанутий перволіток почав свою епопею саме з 26-ї камери: чи то всемогутній єфрейтор наспівав молодшому ад’ютантові чи порученцю командувача, чи то наш конвоїр рипнувся, коли, здавши автомат і набої, раптом дізнався, що його взвод повертається до рідних стін, а він чомусь на 10 діб залишається на губі. Може статися, молодший лейтенант, заступник начальника гауптвахти, задля забави вирішив підсадити його до нас, наперед знаючи нашу реакцію.
Потрапивши в білястий туман хлорних випарів, новий арештант захлинувся в першому нападі кашлю. Його очі переповнилися сльозами. Він безпорадно мацав рукою в порожнечі, намагаючись знайти стінку.
Ми не були благородними лицарями, і прощати його у нас не було ні найменшого бажання. Можна сказати, що бити безпорадну, осліплу на час людину недобре, та ще в той момент, коли вона не чекає нападу. Може бути, це і справді недобре для тих, хто там не сидів. Ми ж розцінили появу конвойного як подарунок долі. Та й бити ми його могли тільки тоді, коли він був беззахисний. У будь-якій іншій обстановці він розкидав би нас, як кошенят, надто вже був мордатий. Я пишу, як було, благородства в мені не було ані на гріш, приписувати собі високі душевні пориви не маю наміру. Хто був там, той зрозуміє, а хто там не був, той мені не суддя.
Артилерист вказав мені рукою, і коли високий електронік випростався між двома нападами кашлю, я з розмаху садонув чоботом йому межи ніг. Він завив нелюдським голосом і зігнувся, присідаючи, і в цей момент артилерист з усього маху хряснув чоботом прямо по його лівій колінній чашечці. І коли той забився в судомах на підлозі, артилерист, вловивши момент видиху, пару раз влупив йому ногою в живіт.
Від різких рухів всі ми наковталися хлору. Мене знудило. Артилерист захлинався. Конвойний пластом лежав на підлозі. Нам не було абсолютно ніякого діла до нього.
Мене знову знудило, і я абсолютно чітко зрозумів, що пробути в цьому світі мені залишилося зовсім недовго. Мені нічого не хотілося, навіть свіжого повітря. Стіни камери здригнулися і пішли навколо мене. Здалеку приплив брязкіт замка, який відкривали, та мені було абсолютно все байдуже.
Відкачали мене, певно, швидко. Повз мене по коридору потягли конвойного, що й досі не оговтався. І мені раптом стало нестерпно шкода, що, прийшовши до тями на нарах, він так і не зрозуміє того, що з ним сталося в 26-й камері. Я тут же вирішив виправити ситуацію і добити його, поки не пізно. Рвонувся всім тілом, намагаючись схопитися з цементної підлоги, та з цього вийшла лиш жалюгідна спроба ворухнути головою.
— Ожив, — сказав хтось прямо над моєю головою, — нехай ще трохи подихає.
Артилерист був уже на ногах, його нудило. Хтось зовсім поруч вимовив:
— Наказ міністра оборони, він уже офіцер!
— Наказ міністра прийшов сьогодні, а підписаний ще вчора, — заперечив другий голос, — значить, амністія поширюється тільки на термін, що він відбував вчора. А сьогодні, вже ставши офіцером, він отримав новий термін від заступника командувача округом. І амністія міністра на новий термін не поширюється.
— Ах, чорт. А коли з такої нагоди до заступника командувача звернутися? Випадок же незвичайний!
— Так заступник його в очі не бачив, вашого новоспеченого лейтенанта. Це дружина самого розпорядилася. А сам — він на з’їзд партії гайнув. Не підете ж ви до неї просити!
— Це вже точно! — Погодився другий голос.
— А відпустити його під амністію міністра ми не можемо: коли вона завтра з перевіркою нагряне, всім голови відкрутить!
— І це точно.
Сталося так, що, поки наш артилерист чистив каналізацію, міністр оборони СРСР підписав наказ, за яким артилерист і ще двісті щасливців з курсантів перетворилися на лейтенантів. Наказ міністра в цьому випадку є відпущенням усіх гріхів. Та поки наказ йшов з Москви, наш артилерист встиг дістати новий термін, нібито від заступника командувача Київським військовим округом. І ніхто нічого зробити не міг.
Однак тепер артилерист був офіцером, і місце його — в офіцерському відділенні, яке відгороджене від загального високою стіною. Ми обнялися як брати, як дуже близькі люди, що розлучаються навіки. Він сумно посміхнувся мені і як є, забруднений екскрементами дружини майбутнього Головнокомандувача об’єднаними збройними силами країн-учасниць Варшавського Договору Маршала Радянського Союзу І.І.Якубовського, вже без конвою пішов до залізної брами офіцерського відділення.
* * *
Того ж дня в столиці нашої Батьківщини місті-герої Москві під гуркіт овацій тисяч делегатів і наших численних братів, що з’їхалися з усіх кінців світу, в Кремлівському палаці з’їздів почав свою роботу XXIII з’їзд Комуністичної партії Радянського Союзу, з’їзд черговий і історичний.