Кандидат в члени нашої великої партії забрався в мою машину і зайняв місце ліворуч від мене; праворуч сидів радист (таємний стукач ГБ), ззаду — кулеметник (явний стукач ГБ), попереду — ротний агітатор, рука партії. Величезні паливозаправники з ревом відвалили геть від броньової колони, і ми плавно рушили.
Вступ
1
Всю ніч повз наші бронетранспортери і танки нескінченним потоком йшли війська. До ранку, незважаючи на росу, наші машини покрив настільки товстий шар пилу, що ні розпізнавальних знаків, ні номерів розібрати було вже не можна. А війська все йшли та йшли.
В ефірі на всі лади повторювалася лише одна команда: «Скоротити дистанції». Всі ми чітко засвоїли наші бойові стандарти: між бойовими машинами дистанція на марші — сто метрів, між допоміжними — п’ятдесят. Таким чином довжина колони однієї дивізії дорівнює ста п’ятдесяти кілометрам. Зараз на вузькій ділянці радянсько-чехословацького кордону вводилися відразу дві армії, до складу яких входило одинадцять дивізій, крім того, тут же йшло переміщення підрозділів забезпечення і резервів Прикарпатського фронту.
Всі стандарти відкинуті й забуті. Коли б хто вирішив дотримуватися встановлених норм, то війська не ввійшли б до Чехословаччини і за тиждень.
«Скоротити дистанції! Скоротити дистанції! Скоротити дистанції!» — категорична вимога супроводжується добірним матом і погрозами начальників всіх рангів своїм підлеглим. О 8:20 по всіх каналах зв’язку пройшов наказ командувача Прикарпатським фронтом скидати з доріг будь-яку машину, що зупинилася, незалежно від її призначення і приналежності. Під укоси полетіли десятки танків, артилерійських тягачів, машин з абсолютно секретним шифрувальним обладнанням.
О пів на десяту прийшов наказ командувача 38-ю армією вивести зі складу колон всі ремонтні машини і кинути їх на території Союзу. За рахунок цього довжина колон дещо скоротилася. Через десять хвилин подібний наказ був переданий і командувачем Західного фронту.
А ми все стояли на узбіччі, пропускаючи перший ешелон. Багатоголосе «Скоротити дистанції!» не змовкало в ефірі. Командні вертольоти висять над суцільними хмарами куряви. Командири дивізій, командувачі армій, офіцери і генерали штабу фронту прямо з вертольотів підганяють недбайливих командирів полків і комбатів.
Опівдні до них приєдналися й вертольоти з генералами зі штабу Головного командування «Дунай». Прямо на ходу віддаються накази про усунення командирів полків і навіть дивізій, чиї війська не витримували швидкості маршу і не виконували грізного веління скоротити дистанції. Летять під укіс бойові машини. Зі складу колон вивели вже й саперні, і хімічні, і медичні підрозділи. І все ж на радянській території тисячі танків чекали своєї черги вступити в вузький гірський коридор і виконати свою благородну місію.
О 15:00 наша дивізія нарешті отримала наказ почати витягування колони. Дороги на той час були абсолютно розбиті, і дотримуватися встановленої швидкості маршу ніхто не міг. Курява вже не осідала. Здавалося, в цьому світі вже нічого не залишилося, крім куряви та реву танків в непроглядній темряві.
До вечора наш полк вийшов до державного кордону, та тут знову пішла команда вивести машини на узбіччя і пропустити резерв командувача фронтом.
Вимушена зупинка була використана для вечері. Уздовж всіх трас руху ще кілька тижнів тому, під час навчань військ, були побудовані продовольчі пункти. Ось тут і почалися дива.
Продовольчі пункти мали неймовірну пропускну спроможність, в лічені хвилини обслуговуючи тисячі людей.
Першим сюрпризом були небувало розкішні столи, заставлені всілякими заморськими делікатесами. Було оголошено, що надалі до завершення операції постачання всіх військ буде здійснюватися тільки іноземними продуктами, які поставляються за розпорядженням урядів США, Франції, Канади, Австралії та інших «союзників».
2
Уже до світанку другого дня звільнення наша колона нарешті вийшла з радянських ґрунтових доріг на бруковані дороги Словаччини. Пилова мла, що супроводжувала нас майже дві доби, залишилася на радянському боці, та їй на зміну прийшли розлючені юрби людей. У нас летіло каміння і тухлі яйця, гнилі помідори і яблука. Слідом нам летіли образи і прокльони, проте чим густішим ставав натовп, тим ряснішою ставала наша жратва. Психологічний розрахунок був точний, і слова Бонапарта про те, що шлях до серця солдата лежить через його шлунок, не були забуті. Продукти були найкращої якості. Ніколи ми не бачили таких квітчастих яскравих етикеток з написами всіма мовами світу. У нашому раціоні був лише один радянський продукт — горілка.
Всім офіцерам постійно нагадували про те, що вони мусять підтримувати бойовий дух військ на належній висоті. Однак цього не було потреби робити — по-перше, тому, що солдати і сержанти важко розуміли, де вони знаходяться і що відбувається, а по-друге, від рясної жратви їх так і розпирало бойовим духом.
Більшість сержантів в моїй роті трохи розуміли російську. Набрані вони були в основному з глухих поліських сіл, тож електрику побачили тільки в армії. За них турбуватися не доводилося. Тільки через п’ять-шість годин руху один з них раптом звернув увагу на незвичайні номери машин, які місцями проглядалися за натовпами розлючених людей, і поставив мені здивоване запитання. Я відповів йому питанням на питання. Я попросив його назвати всі республіки, які він знає. Сержант був одним з найбільш тямущих і жваво назвав Білорусію, Україну, Литву, Польщу, Францію і Узбекистан. Після цього я йому відповів, що номерні знаки в деяких республіках бувають нестандартними. Питання було вичерпане. Решта сержантів на номерні знаки уваги не звернула.
З солдатами було ще простіше. Всі вони були з захмарних аулів, гірських кишлаків, далеких оленярських стійбищ. Вони не розуміли не тільки мене, а й один одного: всі нації були перемішані, нібито для розвитку дружби народів. Всіх їх об’єднувало лише знання десяти команд: «Вставай!», «Лягай!», «Праворуч!», «Ліворуч!», «Вперед!», «Назад!», «Стій!», «Бігом!», «Кругом!», «Вогонь!».
На черговій стоянці в лісі, під час вечері, я вирішив виконати наказ замполіта батальйону і підняти бойовий дух роти на ще більшу висоту. Зробити це було просто.
Я видерся на ящик з написом «Made in USA», підняв високо над головою банку тушонки, поцмокав язиком в знак схвалення та крикнув:
— Ура!
Могутнє і радісне «Ура!», яке вирвалось із сотні горлянок, було мені відповіддю.
Американська тушонка дійсно була чудовою.
Банкір
30-й гвардійський окремий розвідувальний батальйон 6-ї гвардійської Львівської ордена Леніна, Червонопрапорної, ордена Суворова мотострілецької дивізії 20-ї гвардійської армії.
Центр Праги. Серпень 1968 року
1
30-й окремий гвардійський розвідувальний батальйон 6-ї гвардійської мотострілецької дивізії першим вступив на вулиці ще сонної Праги.
Розвідбат йшов без нічого, кинувши свої тили і роту радіорозвідки. За рахунок цього вдалося значно відірватися і від передового загону, і від головних сил дивізії. Завдання батальйону було сформульоване чітко і категорично: до підходу головних сил захопити й утримати мости.
Командир розвідбату майор Журавльов знав маршрути в місті напам’ять. Чотири місяці поспіль батальйон відпрацьовував цю задачу на картах і макетах. Начальник штабу батальйону мав комплект фотографій всіх перехресть по маршруту руху. Напередодні операції «Дунай» були проведені командно-штабні навчання, на яких всі двадцять п’ять офіцерів батальйону відвідали Прагу і на автобусі проїхали своїми майбутніми маршрутами.