— Багато теревените, працювати треба!
4
— Чуєш, артилерія, так що ж, по-твоєму, комунізму взагалі ніколи не буде?
Він навіть зупинився, вражений моєю дикістю.
— Та ні, звичайно!
— А це ще чому? Контра недорізана! Антирадянщина! — З усього розмаху хряснув я важезні носилки на землю, і смердюча золотиста рідина розтеклася по сліпуче білому снігу і гранітній доріжці.
— Ех, що ж ти наробив, — плюнув спересердя артилерист, — тепер по п’ять діб отримаємо, це вже напевне.
— Та ні, начебто ніхто не бачив. Снігом зараз закидаємо, — ми швидко почали закидати снігом брудну пляму, але здаля вже біг наш конвойний.
— Ви що, ледарі, наробили! Тільки б базікати! Відповідай за вас! Ну, ви у мене потанцюєте!
— Та ти не шуми, ми снігом зараз закидаємо, не видно буде, важенна ж зараза, з рук і вирвалася. А для саду також добре. Сніг через тиждень розтане, все й змиє.
Мордатий першокурсник, однак, не вгамовувався:
— Ви б не базікали, а справу б робили! Ну ви у мене за це поплатитеся!
Артилерист тоді змінив тон.
— Ти, бовдуре, послужи стільки, скільки ми, тоді кричати будеш! А коли закладеш, сам же з нами й сядеш, за те, що недогледів!
Я підтримав:
— Людині документи на звання послали, він дня через три офіцером стане. А ти ще шмаркач...
— Це я-то шмаркач? Добре ж... — Він підняв автомата. — А ну працювати... Мерщій... Ви у мене...
Артилерист взявся за ручки:
— Пішли... На біса з бараном розбиратися. Посадять його сьогодні... Ти вже на мій досвід покладися...
Ми почвалали до каналізаційного люку.
— Закладе! — Впевнено відрізав артилерист.
— Нє, — заперечив я, — попсихує, до вечора відійде.
— Ну, подивишся.
— Чуєш, контра недобита, так чому ж, по-твоєму, комунізму ніколи не буде?
— А тому не буде... Тільки ти ноші не кидай! А тому не буде, що не потрібен він, цей самий комунізм, нашій партії комуністичній та її ленінському Центральному Комітету.
— Брешеш, контра!
— Сопи в дві дірки, псих нещасний. Вгамуйся, не кричи. По дорозі туди неможливо з тобою розмовляти. Потерпи, зараз розвантажимося, я тобі дам.
Розвантажилися.
— Так ось, уяви собі, що комунізм настане завтра вранці.
— Та ні, це неможливо, — обірвав я, — потрібно спочатку матеріально-технічну базу побудувати.
— А ти уяви собі, що тисяча дев’ятсот вісімдесятий рік настав, і Комуністична партія, як обіцяла, цю саму базу створила. Так ось, що, власне, звичайний наш стандартний секретар райкому матиме від цього самого комунізму? Га? Ікри вдосталь? Так у нього її й зараз хоч греблю гати. Машину? Так у нього дві персональні «Волги» і приватна про запас. Медобслуговування? Так у нього всі медикаменти лише іноземні. Жратва? Баби? Дача? Так це все у нього є. Так що нічого нового він, наш дорогий секретар райкому самого зачуханого, від комунізму не отримає. А що він втрачає? А все втрачає! Так він на Чорноморському узбережжі на кращих курортах пузо гріє, а при комунізмі всі рівні, як в лазні, не вистачить всім місця на тому пляжі. Або, припустимо, достаток продуктів, бери в магазині, що хочеш і скільки хочеш, і черги там навіть не буде; так все одно ж клопоти — сходи та візьми. А навіщо йому це, коли холуї йому все на цирлах сьогодні будуть носити; навіщо йому таке завтра, коли сьогодні краще? Він при комунізмі все втратить: і дачу, і лікарів персональних, і холуїв, і держиморду з охорони. Так що на рівні райкому навіть немає у них зацікавленості в тому, щоб комунізм настав завтра, і післязавтра також не хочеться. А вже таким Якубовським та Гречкам він і поготів не потрібен. Бачив, як на Китай накинулися, — мовляв, в Китаї зрівнялівка, все в однакових штанях ходять. А ми ж як при комунізмі жити будемо? Буде мода чи ні? Коли не буде моди, всі будемо в арештантських тілогрійках ходити? Партія говорить: ні. А як тоді всіх модним одягом забезпечити, коли він безкоштовний і кожен бере скільки хоче? Та де ж на всіх баб лисячих шуб та песців набрати? Ось дружина Якубовського кожного дня горностаєві шуби змінює. А коли завтра комунізм раптом настане, чи зможеш ти довести доярці Марусі, що її стегна гірші, ніж у цієї старої дурепи, і що її становище в суспільстві менш почесне? Маруська баба молода, їй також горностая подавай, і золото, і діаманти. А ти думаєш, видра Якубовська сама свої хутра та діаманти без бою віддасть? Ось і не хочуть вони, щоб завтра комунізм настав, і все тут. Тому історичний період придуманий. Леніна читав? Коли він нам комунізм обіцяв? Через десять-п’ятнадцять років. Так? А Сталін? Також через десять-п’ятнадцять, іноді через двадцять. А Микита? Через двадцять. І вся комуністична партія народу клялася, що цього разу не обдурить. Ти думаєш, прийде цей самий тисяча дев’ятсот вісімдесятий рік — буде комунізм? А дідька лисого! Можливо, думаєш, хтось вимагатиме від комуністичної партії відповіді за брехню? Ніхто не вимагатиме! А замислювався ти, бісів розвіднику, чому саме п’ятнадцять-двадцять років всі правителі обіцяють? А це щоб самому встигнути пожити всмак, і щоб в той же час народ сподіватися не перестав. А ще щоб встигли всі ці обіцянки забутися. Хто зараз згадає, що там Ленін обіцяв? І тисяча дев’ятсот вісімдесятий рік прийде — зовсім ніхто не згадає, що час той підійшов, пора б і відповідь тримати! За такі речі комуністичну партію і судити б слід було!
— Сам-то ти комуніст?
— Не комуніст, а член партії. Пора різницю розуміти!
Він замовк, ми більше не розмовляли до самого вечора.
5
Під вечір ми-таки добралися до дна, вичерпали все. Під самий кінець роботи на стежці з’явилася худа зморшкувата особа в розкішній шубі. Йшла вона в супроводі єфрейтора. Цього разу єфрейтор був зовсім не паном, а холопом.
— Дивись, — попередив артилерист, — буде Салтичиха добу давати — не рипайся. Вона жінка слабка, та ж під трибунал враз запроторить.
Єфрейтор окинув яму і сад одним поглядом і солодким голосом доповів:
— Все вони зробили, я цілий день...
— Тільки всю доріжку запаскудили і снігом закидали, — вставив наш конвойний.
Єфрейтор нишком кинув на конвойного знавіснілий погляд.
— Яку доріжку? — Лагідно поцікавилася худа особа.
— А ось ходімте, ходімте, я вам все покажу! — Розмашисто кроком він рушив доріжкою. Особа задріботала за ним.
Сутеніло. Почало підморожувати, і конвойний насилу відбивав чоботом грудки примерзлого снігу.
— Ось тут, і снігом загребли, думали, я не помічу. А я все бачу.
— Хто? — Раптом вискнув стара.
— А ось ці двоє, дружки... Зачаїлися... Думають, їх не помітять... А ми все бачимо...
— За п’ять діб арешту кожному, — прошипіла стара, задихаючись від сказу, — а ви, Федоре... А ви, Федоре...
Обличчя її перекосило. Не доказавши, вона запахнула шубу і швидко пішла до чудесного містечка. (Начальник гауптвахти капітан Март’янов в таких випадках зазвичай показував два розчепірених пальця і запитував: «Скільки?» — «Дві доби додаткового арешту, товаришу капітан!» — «Ні, служивий, це не два, це римська цифра “п’ять”.»)
Обличчя єфрейтора скривилося, він повернувся до нашого конвойного, який, мабуть, не зрозумів, що ненавмисно напаскудив всемогутньому Федору.
— Відводь свою наволоч! Я тобі, гаде, пригадаю!
Конвойний розгублено вирячився на єфрейтора: та я ж як краще намагався!
— Йди, йди, я з тобою порахуюся!
Ми не в лад застукотіли підковами повз чудесне містечко, яке з настанням темряви стало ще кращим. Якісь діти пустували в басейні, відокремлені від морозу прозорою зеленуватою стінкою. Висока жінка в строгій синій сукні і білому фартухові спостерігала за ними.