Перш за все я вмився, не витрачаючи марно чистої води. Зробив ковток і тонкими цівками випустив її собі на руки, потер їх одна об одну, а тоді обтер собі лице. Те саме зробив і їй, щоб змити вологу тих чоловіків. На затягнутій у мене на поясі мотузці висіли палички для добування вогню, кілька наконечників для стріл, згорнуте листя тютюну, дерев’яний ніж з вістрям із щурячого зуба й міцна шкіряна торбинка, де я тримав трохи кураре. Дрібкою цієї отрути я змастив вістря ножа, схилився над жінкою й зробив на її шиї поріз. Життя — це дар богів. Мисливець убиває, щоб прогодувати родину, він намагається не куштувати м’яса жертви й воліє їсти те, яким пригощає його інший мисливець. Іноді, на жаль, чоловік убиває на війні іншого чоловіка, але він ніколи не заподіє лиха жінці чи дитині. Вона глянула на мене великими, жовтими, мов мед, очима, й, як мені здалося, спробувала вдячно посміхнутися. Через неї я порушив перше табу дітей Місяця й мусив спокутувати цю ганьбу. Я приклав вухо до її рота, й вона прошепотіла своє ім’я. Для певності я двічі повторив його подумки, однак не вимовив уголос, бо не слід називати імена мертвих, щоб не порушувати їхній спокій, а вона вже була небіжчицею, хоча її серце ще билося. Невдовзі я завважив, що м’язи її живота, грудей, рук та ніг знерухоміли, вона більше не дихала, колір її шкіри змінився, з неї вихопився дух і її тіло померло, не опираючись, як помирають дрібні істоти.
Зненацька я відчув, що дух, який вихопився з неї через ніс, вселився в мене, учепившись за мою поребрину. Вся її вага навалилася на мене, й мені довелося докласти зусиль, щоб звестися на ноги; я насилу рухався, наче під водою. Я зігнув її в позі останнього спочину, так що вона торкалася колінами підборіддя, зв’язав мотузками з мати, склав решту соломи в купку й викресав паличками вогонь. Коли побачив, що вогнище добре горить, неквапно вийшов з халупи, насилу переліз через загорожу — бо жінка тягнула мене донизу — й попрямував до лісу. Коли добувся до перших дерев, почув сполошні дзвони.
Весь перший день ішов, ні на мить не зупиняючись. На другий день зробив лук і стріли, за допомогою яких міг полювати для неї й для себе. Воїн, на якому тяжіє життя іншої людини, мусив постувати десять днів, тоді дух померлого виснажується й урешті-решт залишає свого носія й відринає в світ духів. Якщо цього не зробити, дух гладшає від їжі й росте всередині людини, аж поки душить її. Я бачив деяких померлих отак відчайдухів. Однак перш ніж виконати цю настанову, я повинен був віднести дух жінки Іла в такі темні хащі, де його◦б ніколи не знайшли. Я з’їв дуже мало, саме стільки, щоб не вбити її вдруге. Кожен з’їдений шматок тхнув тухлим м’ясом, кожен випитий ковток води був гіркий, проте я змусив себе підживити нас обох. Упродовж повного оберту місяця я заглиблювався в сельву, несучи в собі душу жінки, яка з кожним днем важчала. Ми багато розмовляли. Мова племені Іла тече вільно й відбивається довгим відлунням. Ми спілкувалися, співаючи всім тілом, очима, тулубом, ногами. Я повторював їй легенди, які взнав од матері та батька, переповів їй своє минуле, й вона переповіла мені першу частину свого, коли життєрадісною дівчинкою бавилася з братами й сестрами, борсаючись у твані та розгойдуючись на найвищих гілках. З делікатності жінка не згадала останні часи поневірянь і принижень. Я підстрелив білого птаха, вирвав у нього найкраще пір’я та зробив їй прикраси для вух. Ночами розкладав невелике багаття й підтримував огонь, аби вона не мерзла, а ягуари й змії не турбували її сну. Я обережно скупав її в річці, обтерши попелом і зім’ятими квітами, щоб звільнити її від лихих споминів.