Час для вдови зупинився, перетворившись на одну нескінченну мить, повітря в кімнатах застоялося й мало той самий старечий запах, що залишився по її чоловікові. Вона й далі жила в тому домі — віддані служниці дбали про неї, а батьки й брати зблизька наглядали за нею; вони щодня по черзі навідувалися до Марії, щоб перевірити її витрати й прийняти рішення з будь-яких дріб’язкових питань. Змінювалися пори року, з дерев у саду падало листя, влітку знову з’являлися колібрі, а в звичному житті Марії не відбувалося жодних змін. Іноді вона запитувала себе, чому на ній чорне вбрання, бо вже геть забула немічного чоловіка, який кілька разів мляво обіймав її на лляних простирадлах, а потім, розкаявшись у своєму сластолюбстві, вклякав біля ніг Мадонни й шмагав себе батогом. Час від часу вона відкривала шафу, щоб перетрусити гардероб, і не могла втриматися від спокуси скинути чорні вдяганки й потайки приміряти розшиті коштовним камінням сукні, хутрові горжетки, єдвабні туфлі та шевронові рукавички. Дивилася в трюмо й вітала цю вбрану на бал жінку, в якій насилу впізнавала себе.
Після двох років самоти стугін крові, що текла в її тілі, зробився нестерпним. По неділях вона затримувалася в дверях церкви, щоб поглядіти, як крокують чоловіки: її вабили їхні хрипкі голоси, поголені щоки й запах тютюну. Потайки піднімала вуаль і всміхалася їм. Батько та брати це швидко угледіли й, певні, що американська земля згубно впливає на доброчесність удів, на сімейній раді вирішили відправити її до якогось дядечка й тітоньки в Іспанію, де вона, поза сумнівом, буде убезпечена від легковажних намірів, захищена суворими традиціями й владою Церкви. Так розпочалася подорож, що змінила долю дурненької Марії.
Батьки посадили її на трансатлантичний пароплав разом із сином, служницею й цуценятами. Різнорідний багаж, окрім меблів із Маріїної кімнати та її піаніно, складався ще й з корови, яка знаходилася в трюмі, оскільки хлопчика треба було поїти свіжим молоком. Серед численних валіз і коробок із капелюшками пасажирка везла й велику скриню з бронзовими краями та заклепками, де лежали врятовані від нафталіну святкові убори. Батьки не думали, що в домі родичів Марія матиме нагоду їх одягати, але не хотіли з нею сперечатися. Перші три дні зможена морською хворобою мандрівниця не виходила з каюти, але зрештою призвичаїлася до хилитання судна й підвелася. Вона покликала служницю, аби та допомогла розпакувати речі для тривалої подорожі.
Життя Марії було позначене несподіваними нещастями, як отой потяг, що відібрав її дух і повернув у необоротне дитинство. Вона розвішувала одяг у шафі в каюті, коли хлопчик зазирнув у відкриту скриню; в цю мить пароплав сильно хитнуло, важке віко впало і його металевий край відтяв малюкові голівку. Знадобилися троє моряків, які насилу відтягли матір од клятої скрині, та здатна звалити моцаря доза опіуму, щоб нещасна не повиривала собі все волосся й не роздряпала нігтями лице. Вона вила кілька годин, а тоді ввійшла в паморочний стан, погойдуючись з боку на бік, як у ті часи, коли здобула славу пришелепуватої. Капітан пароплава оголосив у гучномовець про нещасний випадок, прочитав коротку заупокійну молитву, після чого наказав загорнути маленьке тільце в державний прапор і викинути за борт, бо вони вже вийшли у відкрите море й не було як зберегти його до ближчого порту.
Через кілька днів після трагедії Марія вперше непевним кроком вийшла на палубу подихати свіжим повітрям. Стояв теплий вечір, і з морської глибіні долинав збуджуючий запах водоростей, мушель, затонулих кораблів, який проник через ніс у її вени й подіяв, мов землетрус. Вона гляділа на обрій, її мозок був вільний від думок, а шкіра наїжачилася з голови до ніг, коли почула наполегливий свист і, озирнувшись, двома поверхами нижче в місячному сяйві завважила постать, що робила їй якісь знаки. Немов у сні, спустилася східцями, підійшла до смаглявого чоловіка, котрий кликав її, покірливо дозволила зняти з себе вуаль і жалобне плаття й пішла з ним за бухту линви. Підкинута, наче після удару потягу, вона менш ніж за три хвилини збагнула різницю між чоловіком-стариганом, якого прибрав Господь, й невситимим грецьким моряком, який кілька тижнів потерпав у океані через погамування плоті. Спантеличена жінка відкрила власні можливості, перестала плакати й попросила ще. Частину ночі вони пізнавали одне одного й розсталися лише тоді, коли почулося виття сирени; її жахливе ревіння, немов при корабельній аварії, розбуркало тишу, в якій плавали риби. Гадаючи, що невтішна матір кинулася в море, служниця зчинила ґвалт, і вся команда, за винятком грека, почала шукати Марію.