У кухні порядкує донья Бурхель, дружина дона Руперта, чудова господиня, яку мало хто знає особисто, бо її життя минає між каструлями й горами зелені, адже їй доводиться готувати чужоземні страви з місцевих продуктів. Це вона вигадала штрудель із тропічних фруктів і збуджуюче рагу, здатне повернути міць безнадійному тюхтієві. Офіціантками працюють дочки господарів, дві міцні жіночки, від яких пахне корицею, гвоздикою, ваніллю й лимоном, і кілька таких само рум’янощоких місцевих дівчат. Завсідники закладу — іммігранти з Європи, які втекли сюди від якоїсь війни чи бідності, крамарі, селяни, ремісники — люди привітні й прості; можливо, вони не завжди були такими, але з віком набули зичливої чемності розважливих стариків. Чоловіки вбрані в піджаки й метелики, та коли танці й спожите пиво зігрівають їхні душі, вони знімають усе зайве й залишаються в сорочках. Сукні жінок барвисті й старомодні, наче видобуті з привезеної з далекої батьківщини скрині з посагом нареченої. Час від часу тут з’являється ватага агресивно налаштованих підлітків, появі якої передують оглушливе ревіння мотоциклів і брязкіт чобіт, ключів і ланцюжків; вони приходять позбиткуватися над стариками, але інцидент не переходить у сутичку, бо ударник і саксофоніст завжди готові втрутитися й навести лад.
По суботах близько дев’ятої вечора, коли всі вже наситилися порцією збуджуючого рагу й віддалися танцям, приходить Мексиканка й сідає за порожній стіл. Це зваблива п’ятдесятилітня жінка з квіткою за вухом і тілом галеона — високий кіль, гарний корпус, широка корма, обличчя, наче вирізьблене на носі корабля; з її декольте випинаються стиглі, але досі пружні груди. Вона не єдина відвідувачка, вдягнена мов танцівниця фламенко, однак їй це вбрання личить більше, ніж іншим дамам із сивим волоссям і непоказною талією, які до того◦ж не надто добре говорять по-іспанськи. Танцюючи польку, Мексиканка скидається на корабель, який розтинає високі хвилі, а в ритмі вальсу вона ніби пливе поверхнею погідного моря. Саме такою її іноді бачив уві сні Капітан і прокидався, охоплений майже забутою тривогою, яку відчував колись давно, в юності. Подейкують, нібито Капітан служив на якомусь північному флоті, назви якого ніхто не міг вимовити. Він був фахівцем зі старовинних суден і морських маршрутів, але ці знання залишилися похованими в глибинах його мозку й не мали жодного шансу хоч якось прислужитися серед тутешнього спекотного краєвиду, де море нагадує тихий акваріум із прозорою зеленою водою, непридатний для безстрашних кораблів Півночі. Це був високий, худорлявий, схожий на безлисте дерево, вбраний у кітель із позолоченими ґудзиками чоловік із прямою спиною, досі міцною шиєю й сумним виглядом відставного моряка. Ніхто ніколи не чув од нього жодного слова іспанською або якоюсь іншою знайомою мовою. Тридцять років тому дон Руперт виснував, що Капітан, судячи з крижаного кольору зіниць і непохитної справедливості, яка світилася в його погляді, мабуть, фінн, — а що ніхто не міг спростувати цього припущення, зрештою всі на нього пристали. До того◦ж у «Маленькому Гайдельберзі» мова не має значення, бо ніхто не ходить сюди заради розмов.
Для загальної зручності й користі деякі правила поведінки тут були змінені. Кожен може вийти танцювати сам або запросити когось, хто сидить за іншим столом; жінки, якщо забажають, також можуть запрошувати чоловіків. Це справедливе вирішення проблеми самотніх удів. Ніхто не запрошує Мексиканку, бо вважається, що вона може сприйняти це як образу, тож чоловіки, заздалегідь хвилюючись, чекають, коли та сама підійде до когось із них. Жінка кладе сигарету в попільничку, знімає одну дебелу ногу з іншої, поправляє ліфчик, прямує до уподобаного об’єкта й нерухоміє, не дивлячись на нього. Кожен танець вона танцює з новим партнером, а раніше принаймні чотири танці залишала за Капітаном. Той клав їй на талію тверду, звиклу тримати штурвал руку і вів, не дозволяючи прожитим рокам збити йому дихання.