На вигляд Ідальго залишався похмурим і суворим, проте його ухвали зазнали несподіваних змін. Усім на подив він залишив на волі хлопця, який обікрав свого працедавця, обґрунтувавши таке рішення тим, що впродовж трьох років хазяїн платив наймитові за роботу менше, ніж належало, а отже поцуплені гроші можна було вважати певною компенсацією. А◦ще суддя відмовився покарати зрадливу дружину, мовляв, чоловік не має морального права вимагати подружньої вірності, оскільки сам утримує коханку. Лихі язики пліткували, буцімто, переступивши поріг свого дому, суддя Ідальго вивертається навиворіт, мов рукавичка, — скидає помпезний одяг, бавиться з дітьми, сміється й садовить Касільду на коліна, однак ці чутки не знаходили підтвердження. Хай там як, а вияви милосердя приписали дружині судді, репутація якого поліпшилася; втім, це не обходило Ніколаса Відаля, який був поза законом і не сумнівався, що якби постав у кайданках перед суддею, той◦би не зглянувся на нього. Відаль не слухав пліток про донью Касільду, а коли зрідка бачив її здаля, переконувався в слушності свого першого враження, бо вона й далі нагадувала йому безбарвну примарну істоту.
Відаль народився за тридцять років перед тим у кімнаті без вікон єдиного в селищі будинку розпусти: він був сином Сумної Хуани й невідомого батька. Йому не було місця в цьому світі, й матір знала це, тож намагалася витруїти його зі свого черева за допомогою трав, свічок, лужних ванночок та інших брутальних засобів, однак дитина заповзялася вижити. Через багато років, споглядаючи свого дивного сина, Сумна Хуана збагнула, що убивчі речовини не лише не вмертвили його, а й загартували тіло й душу хлопця, зробивши їх міцними, мов криця. Щойно малюк з’явився на світ, повитуха піднесла його, щоб роздивитися при світлі каганця, й раптом завважила, що в нього не дві, а чотири пипки.
— Сердешний, він помре через жінку, — передрекла вона, бо тямила в таких справах.
Ці слова пригнічували хлопця, мов якесь каліцтво. Мабуть, його життя було◦б не таким жалюгідним, якби його любила якась жінка. Намагаючись компенсувати численні спроби вбити його ще до народження, матір дала синові красиве ім’я й гарне, вибране навмання прізвище; однак шляхетного імені виявилося замало, щоб вберегти хлопця від лихих знаків, тож йому не виповнилося й десяти років, коли на його обличчі з’явилися мітки від бійок на ножах, а невдовзі його вже чекала доля втікача. У двадцять років він очолив ватагу таких, як і сам, відчайдухів. Звичка вдаватися до насильства зміцнила його м’язи, вулиця зробила його безжальним, а самотність, на яку він був приречений, бо боявся втратити життя через кохання, зумовила вираз його очей. Уздрівши його, будь-який мешканець селища міг заприсягтися, що це син Сумної Хуани, бо, як і в неї, в його зіницях стояли невиплакані сльози. Щоразу, коли в їхніх краях скоювали якийсь злочин, жандарми влаштовували полювання із собаками на Ніколаса Відаля, щоб заспокоїти протестуючих громадян, але, обнишпоривши кілька разів довколишні пагорби, поверталися з порожніми руками. Насправді вони не хотіли його ловити, бо не могли нічого з ним вдіяти. Банда зажила такої лихої слави, що села й хутори платили відкупне, щоб розбишаки трималися подалі. Завдяки цим пожертвам люди Ніколаса Відаля могли спокійно жити, але той змушував їх завжди триматися в сідлі у вихорі смерті та руйнувань, аби вони не втратили смаку до війни й підтримували свій престиж. Ніхто не наважувався протидіяти їм. Суддя Ідальго кілька разів просив уряд прислати на допомогу його жандармам військо, проте солдати після кількох марних вилазок поверталися до казарм, а розбійники знову бралися за своє.
Лише одного разу Ніколас Відаль ледь не потрапив у поставлену правосуддям пастку, але розбійника врятувала його незворушність. Утомившись бачити, як нехтується закон, суддя Ідальго відкинув вагання й вирішив поставити на бандита тенета. Він усвідомлював, що в ім’я закону йде на жахливий вчинок, але з двох лих вибрав менше. Єдиною відомою судді приманкою була Сумна Хуана, бо Відаль не мав ані інших родичів, ані коханок. Отож суддя виволік жінку з будинку, де та мила підлогу й чистила відхідки, бо клієнти не бажали платити за ці послуги, й посадив Сумну Хуану в зроблену за її розмірами й встановлену на площі Збройних Сил клітку, не залишивши їй нічого, крім глечика з водою.