Так Ана й Роберт Блауми розпочали емігрантське життя: спершу, щоб якось вижити, працювали робітниками, а згодом, коли призвичаїлися до мінливих правил тутешнього суспільства, пустили коріння, і Робертові вдалося закінчити перерваний війною курс медицини. Молодята харчувалися бананами й кавою, а мешкали в скромному пансіоні, у невеличкій кімнаті, у вікно якої проникало світло вуличного ліхтаря. Вечорами Роберт при такому освітленні навчався, а Ана шила. Потім він сідав біля вікна й дивився на зорі, що витикалися над сусідніми будинками, а вона грала для нього на скрипці старовинні мелодії: так зазвичай завершувався їхній день. Через багато років, коли прізвище Блаум зробилося знаменитим, ті часи їхньої бідності згадувалися в передмовах до книжок і в газетних інтерв’ю як романтична деталь. Їхня доля змінилася, але вони залишалися людьми напрочуд скромними, бо не змогли ані стерти з пам’яті напасті, через які довелося пройти, ані позбутися відчуття непевності вигнанського життя. Вони були одного зросту, світлоокі й міцні. Роберт мав обличчя мудреця, пасма скуйовдженого волосся прикривали йому вуха, він носив круглі окуляри в масивній черепаховій оправі й сірий костюм, який змінював на такий самий, коли Ані набридало латати манжети, й спирався на привезений приятелем із Індії бамбуковий ціпок. Це був неговіркий, напрочуд точний у висловах, як і в усьому іншому, чоловік, який, однак, мав тонке почуття гумору, що врівноважувало його глибокі знання. Учні вважали його найдоброзичливішим з-поміж викладачів. Ана була веселою й довірливою, нездатною уявити чиюсь ницість, а тому й невразливою для неї. Роберт визнавав дивовижну практичність дружини й від самого початку довірив їй прийняття важливих рішень і ведення сімейного бюджету. Ана доглядала чоловіка, мов рідна матір, стригла йому волосся й нігті, дбала про його здоров’я, харчування й сон і завжди була готова прийти на перший його поклик. Бути разом зробилося для них такою життєвою необхідністю, що Ана відмовилася від музичного покликання, через яке мусила часто подорожувати, й грала на скрипці лише вдома. Вона звикла вечорами супроводжувати Роберта до моргу чи університетської бібліотеки, де він щось вивчав упродовж кількох годин. Їм обом подобалися тиша й самотність замкнених приміщень.