Я піднялася сходами на мансарду, де була розташована головна спальня — просторе приміщення з високою стелею на необтесаних бантинах, побляклими шпалерами й меблями у прованському стилі. Лампа на нічному столику освітлювала ліжко, на якому лежала Ана в синій шовковій сукні й кораловому намисті, яке я стільки разів бачила на ній. Лице небіжчиці мало той самий вираз невинності, що й на зробленій давним-давно весільній фотографії; капітан пароплава пошлюбив її з Робертом у сімдесяти милях од берега того чудового надвечір’я, коли летючі рибки вистрибували з моря, провіщаючи біженцям, що обіцяна земля вже близько. Собака, що супроводив мене, скулився в кутку й тихенько завив.
На нічному столику, поряд із недоплетеним мереживом і щоденником Ани я вгледіла адресовану мені записку Роберта, в якій той просив, аби я подбала про собаку й поховала їх в одній труні на цвинтарі цього казкового селища. Вони вирішили померти разом, бо в неї була остання стадія раку, і воліли здійснити подорож до наступного етапу, взявшись за руки, як це робили завжди, щоб у ту блискавичну мить, коли відлітає душа, не загубити одне одного десь у просторах Всесвіту.
Я оббігла дім у пошуках Роберта. Знайшла його в невеличкій кімнаті за кухнею, що правила йому за кабінет: він сидів, похиливши голову на руки, перед письмовим столом світлого дерева й плакав. На столі лежав шприц, яким Роберт зробив ін’єкцію отрути дружині і в який встиг набрати свою дозу. Я погладила його потилицю, він підвів очі й довго дивився на мене. Мабуть, він хотів позбавити Ану смертних мук і підготував їхній відхід таким чином, аби ніщо не порушило спокій цієї миті: прибрав помешкання, зрізав гілки для ваз, одягнув і причесав дружину, а коли все було готово, зробив їй укол. Втішаючи її обітницею, що невдовзі приєднається до неї, ліг поруч та обійняв її, щоб упевнитися, що вона померла. Потім знову наповнив шприц, засукав рукав сорочки й намацав вену, однак не зміг зробити все, як спланував. Тоді він зателефонував мені.
— Я не можу цього зробити, Ево. І тільки тебе можу попросити про це… Будь ласка, допоможи мені померти.
Скромне чудо
Болтони вели родовід від одного негоціанта з Ліверпуля, який емігрував у дев’ятнадцятому столітті, не маючи за душею нічого, крім неймовірних амбіцій, і розбагатів, ставши власником флотилії вантажних суден у найпівденнішій і найвіддаленішій країні світу. Болтони були помітними членами британської колонії і, як чимало відірваних від батьківщини англійців, з безглуздою впертістю зберігали традиції й мову, аж поки змішання з креольською кров’ю збило з них пиху й змінило їхні англосакські імена на місцеві.
Хільберто, Філомена й Мігель з’явилися на світ, коли багатство Болтонів досягло апогею, однак упродовж їхніх життів обсяги морських перевезень поступово скорочувалися й значна частина капіталів розтанула. Але й переставши бути багатіями, вони мали можливість дотримуватися звичного трибу життя. Важко було знайти трьох більш несхожих з виду й за вдачею людей, ніж ці двоє братів і сестра. В◦старості риси кожного окреслилися ще виразніше, однак, попри видимі розбіжності, їхні душі зберігали злагоду в головному.
Хільберто, якому було вже за сімдесят, був поетом і мав тонкі риси обличчя й поставу танцівника; він жив серед книжок і предметів антикваріату, не переймаючись матеріальними проблемами. Хільберто — єдиний з трьох навчався в Англії, і це помітно позначилося на його вдачі. В◦нього назавжди залишилася пристрасть до чаю. Він так і не одружився: почасти через те, що вчасно не зустрів блідої дівчини, якою часто марив у своїх юнацьких віршах, а коли відмовився від цієї мрії, було вже надто пізно, бо парубоцькі звички міцно вкорінилися в його натурі. Хільберто глузував зі своїх синіх очей, білявого волосся й родовитості, запевняючи, що майже всі Болтони були звичайними гендлярами, які так довго видавали себе за аристократів, що зрештою самі в це повірили. А◦проте він носив твідові піджаки зі шкіряними накладками на ліктях, грав у бридж, читав із тритижневим запізненням «Таймс» і відзначався почуттям гумору й флегматичністю, які зазвичай приписують британським інтелектуалам.
Філомена, опасиста й проста, мов селянка, була вдовою й бабусею численних онуків. Це була надзвичайно лагідна жінка, здатна миритися як із англоманськими дивацтвами Хільберто, так і з тим, що Мігель ходить у дірявих черевиках і сорочці з обшарпаним комірцем. Вона без перестану плела молодшому братові камізельки, які той, вдягнувши пару разів, передаровував комусь більш нужденному. Спиці були наче продовженням її рук: рухаючись у непогамовному ритмі, мов стрілки годинника, вони сповіщали про її присутність і становили таку◦ж невід’ємну її ознаку, як і жасминовий аромат парфумів.