Ми добігли до перукарні й зупинилися передихнути. Я майже заспокоїлася. Мені було весело, що Димка мене врятував. Спершу я його, потім він мене – хіба не здорово?
Випадково я зазирнула в дзеркало перукарні й не пізнала себе – це була ніби не я. В мене було інше обличчя.
Перукарка тьотя Клава, мати Рудого, виглянула з дверей, подивилася на нас, усміхнулася і сказала мені:
«Гарна, гарна».
Тоді між мною і Димкюю відбулася дуже важлива розмова.
«Коли ти встигла все розповісти Маргариті?» – сказав Димка.
«Я?.. Маргариті?.. – запитала я. І замовкла, якщо він такий дурень і не зрозумів, що я це зробила виключно заради нього. Я знову поглянула в дзеркало й чомусь проспівала: «Мар-га-ри-та-а-а!..»
«Ну чого ти не відповідаєш? – суворо запитав Димка.
«Мар-га-ри-та-та-та-та!-проспівала я, танцюючи. – Ти помітив її очі? Вона розмовляла з нами, а сама… бачила тільки його – свого нареченого. А сукня в неї яка гарна! Я, коли виросту, неодмінно пошию собі таку ж саму!»
«Слухай, – перебив мене Димка, – годі мені зуби заговорювати! Кажи, коли ти їй усе розповіла?»
«А я їй нічого не казала!»
Я знову відвернулася до дзеркала й подумала: якщо навчуся міцно стулювати губи, то буду нічогенька собі.
Димка стояв позад мене, але там, у дзеркалі, наші обличчя були поряд. Цікаво було дивитися на нас двох збоку – немовби ми з ним знялися на одну фотокартку.
«А кому, каже, ти розповіла?»
«Ні-ко-му!» І міцно стулила губи, і усміхнулася так, щоб рот не розповзався до вух.
«Як нікому?..»
«Так! Ні-ко-му! – Я поволі обернулася до нього, зробила круглі-круглі очі й не забула, міцно стулила губи. Я тепер вирішила завжди бути красунею. – Не віриш, то й не треба».
«Ну гаразд, тоді поясни, навіщо ти про себе сказала все це нашим?» – запитав Димка.
«Захотіла й сказала. – Я знову гарно усміхнулася. –
Я спершу не збиралася. Але раптом хтось розтулив мені рот. І моїм голосом промовив: «Це зробила я!»
Він злякано поглянув на мене.
«Ну чого ти так дивишся на мене? – кажу й спокійнісінько додаю, щоб він не помер від розриву серця: – Я ж тоді стояла під дверима і все чула».
Моя відповідь його приголомшила – він захитався мов п'яний, ледве втримався на ногах.
«То ти заради мене?!» – Нарешті він здогадався, брови в нього від подиву полізли вгору.
«Ні, – відповіла я. – Заради Олександра Сергійовича Пушкіна».
«Ну ти даєш… – Він місця собі не знаходив. – Заради мене!.. А що ж тепер робити?»
«Що хочеш», – безтурботно відповіла я.
Тепер, коли я все розповіла Димці, зовсім перестала боятися. Мені стало радісно, що він знає, що я його врятувала.
«Вони нас зацькують», – похмуро промовив Димка.
«А я не боюся, – відповіла я. – Адже ми вдвох?»
«Удвох! – І раптом рвонувся, просто як скажений: – Ходімо до наших! Я їм усе розповім!..»
«А онде вони!-Я їх побачила здалеку й гукнула:– Хлопці, дівчата!»
Вони вибігли з-за рогу, але вигуку мого не почули й нас не помітили.
Димка чомусь затулив мені рот рукою і втягнув у відчинені двері перукарні.
Тьотя Клава глянула на нас з великим подивом. Вона хотіла, видно, запитати, чому це Димка затулив мені рот і тягне, але не встигла, бо за вікнами перукарні замелькала наша погоня: Миронова, Кудлатий, Рудий, Шмакова, Попов…
«Толику!» Тьотя Клава побачила крізь вікно Рудого.
«Вони тут! – долинув до нас Вальчин голос. – У мене собачий нюх».
«Ну, – подумала я, – зараз вони нас знайдуть, схоплять, витягнуть на білий світ… Залементують: «Бий її!» А Димка тоді все про мене й розповість!.. Ото сміху буде», – думала я і тому раділа.
Від цієї миті починається все найсумніше. Коли б я була не дурна, то відразу все зрозуміла б. Але я сподівалася і була мов сліпа. Ну, словом, глянула я на Димку, а він знову злякався, його знову всього перевернуло. Очі в нього бігали, губи тремтіли… В нього, знаєш, усе йшло хвилями.
То сюди, то туди. Тому мені й шкода його було. Коли нікого немає – він хоробрий. Як з'явилися хлопці з дівчатами – найпослідущий боягуз.
Ну, словом, стояли ми за занавіскою, не ворушилися. А тьотя Клава швидко-швидко затупотіла до дверей, щоб схопити свого улюбленого сина. Проте хоч як вона поспішала, а Димка все ж таки примудрився й устиг її попросити, щоб вона нас не виказувала. Таким тремтливим голосом:
«Тьотю Клаво, не виказуйте нас… Ми від них сховалися. Гра в нас така».
Тьотя Клава кивнула на ходу, що все зрозуміла, відчинила двері й гукнула:
«Толику, ти чому не поїхав?»