«Попався, Сомику!.. Ух, як гарно! Ти чому ж не відповів Мироновій, де ти щойно був? Га?.. Залізна Кнопко, він же тобі не відповів! Не бажає. Ну, скажи, скажи, Сомику, де ти був і що ти там робив? – Він реготав, аж заходився. – Послухайте, новина – перший сорт! Сомик був у Опудала! – Він заверещав і закрутився ка одній нозі, захлинаючись од захоплення. – І знаєте, що вони робили?.. Ці-лу-ва-лися!»
«Цілувалися? – зацікавилася Шмакова. – 3 Безсольцевою? Не вигадуй!..»
«Так нахилився до Опудала, – вів далі Валька, – і цьом її… у губки. – Він підскочив до Димки. – На два фронти працюєш?»
«Замовкни!» – вигукнув Димка і спробував випручатися з рук Кудлатого.
А підлий Валька скористався з того, що Димка безпорадний, і вдарив його.
«Зрадник! – каже. Стусонув його ще раз, зареготав йому в обличчя й вимовив по складах –Зрад-ник!»
«Я зрадник? – обурився Димка. – Ах ти, шкуро, шкуродер нещасний! А ви всі знаєте, чим займається ваш Валька?..»
«Заткни пельку, базікало!» – перебив його Валька й знову стусонув Димку – зручно битися, коли супротивника тримають за руки.
Тої миті Димка озвірів, розкидав Кудлатого та Рудого й садонув Вальку так, що той перелетів через увесь сарай і гепнув до ніг незворушної Залізної Кнопки.
Валька дуже злякався, а коли побачив, що Димка не кинувся слідом за ним, спритно протер рукавом куртки черевичок Миронової і, зазираючи їй віддано в очі, сказав:
«Ти, Сомов, обережніше. Нас багато, а ти один. Правда ж, друзі? Ми з тебе знаєш що зробимо?.. Котлетку!»
«Атож, котлетку!» – сказав Кудлатий і ступив крок до Димки.
«Звісно, котлетку!» – підхопив Рудий.
Спершу вони втрьох наступали на Димку, а потім до них Попов приєднався. Йому Шмакова наказала.
Уявляєш, четверо на одного?
Я кинулася до нього на допомогу: саме через це я тут, і, отже, недаремно.
А Димка вхопив величезну тичку і, розмахуючи нею, крикнув:
«Ну, підходьте! Ну!.. Спробуйте!..»
Я з радощів застрибала; думаю, поки що моя допомога Димці не потрібна, он він як з ними розправився. Знаєш, дідусю, як я тоді зраділа – Димка став такий, як Колись. Ти бачив би їхні обличчя!
Він підніс палицю над головою і вигукнув:
«Ну, підходь!» А вони бояться – ані руш!.. А він стоїть з палицею, нібито в нього в руках меч: «Ану спробуйте-но!»
Ленка дзвінко засміялася, обличчя в неї несподівано розквітло, очі засяяли. І Микола Миколайович, дивлячись на Ленку, усміхнувся – яка ж вона прекрасна, як вона вміє сильно любити і як уміє навіть у пропащої людини помітити мить його величі.
– Димка почав наступати на них, – провадила далі Ленка. – Наступав, наступав… А вони задкували, задкували… І Димка опинився перед Залізною Кнопкою!.. Вона заступила йому дорогу.
«Віддай кия!» – наказала Залізна Кнопка.
«Герої! – зневажливо сказав Димка. – Сховалися за дівчиськом!» Він кинув палицю до ніг Залізної Кнопки.
Валька підскочив і про всяк випадок миттю її схопив.
І тим часом поміж Мироновою та Димкою відбулася розмова, якої я ніколи не забуду, яка вирішила все. Ну не взагалі, а для мене все. Розумієш?
«Ти що в неї робив?» – запитала Миронова.
«Що хотів, те й робив», – відповів Димка.
«Диви, який хоробрий!» – втрутився Валька. Він вертів палицею і кружляв позаду Димки.
«Ти пожалів її?» – вела далі свій допит Миронова.
«Скажімо, пожалів».
А Миронова йому:
«Ех ти, нікчемо!»
Жорстоко так, жорстоко мовила й з огидою відвернулася від нього.
І тої миті Димка набрався нарешті хоробрості:
«Ну, а якщо це зробила не вона?»
Миронова його доконала:
«Манна ти каша з киселем!» – і коротко засміялася, ніби цьвохнула батогом.
Димка зривистим голосом бовкнув:
«Ну, а якщо це зробив я?!» – і з викликом усміхнувся, озираючи всіх.
«Ти?! – Вперше за весь цей час Залізна Кнопка явна здивувалася й уважно поглянула на Димку. – Це вже цікаво!»
Вони одразу на нього накинулися, оточили, затанцювали навколо, застрибали.
Валька залементував з захопленням:
«А раптом справді він!»
А Шмакова:
«А що, цілком можливо!»
А Попов:
«Та ще як!»
А Кудлатий:
« Тоді нам тебе шкода!»
А Рудий:
«Ото буде подаруночок головному хірургу товаришу Сомову!»
«І ця дурепа, Безсольцева, його покривала!» – здогадалася Залізна Кнопка.
Запала тиша – всі мовчки дивилися на Димку
Він якось криво осміхнувся. Його обличчя мене злякало; може, він іще сам не знав, як він поведеться наступної миті, а обличчя вже стало як у класі, коли очі в нього побіліли від страху.