«І пожартувати, каже, не можна. – А сам заметушився, заусміхався. – Жартів не розумієте».
Миронова й не розуміла таких жартів:
«Ти мені в очі, каже, в очі дивися!»
Димка відштовхнув її: він не захотів дивитися їй у вічі.
«Відчепися!.. Я ж сказав – це жарт. – Він неприродно засміявся. – Жа-а-арт!» І раптом весело підморгнув усім.
А мене мов обухом по голові, як підморгнув він їм, усе попливло перед очима і в голові запаморочилось.
А Залізна Кнопка кричала своє:
«Ти мені в очі дивися!..»
Кудлатий стис Димчину голову долонями, щоб він нею не крутив, щоб Залізна Кнопка могла заглянути йому в очі.
А всі намагалися перекричати одне одного:
«Ти пульс, пульс, Миронова, в нього послухай!..»
«Спіймався, Димочко! – сказала Шмакова. – Тепер викручуйся!»
І раптом вони всі одночасно рушили на Димку.
Я кинулася в сарай, щоб він побачив мене, щоб не боявся, що він сам. Я навіть про підморгування тоді забула.
Вони його притисли до стіни – мені його не було видно, тільки чути було, як він кричав захлинаючись:
«Ви очманіли! Я вирішив… допомогти… Безсольцевій… її жаль. Ви що, не люди?»
Я кусалася, дряпалася, аж поки добулася до нього. Гадала, він іще не загинув, якщо жалів мене.
Я билася й кричала:
«Пустіть мене! Пустіть!»
«Дивіться, Опудало! – чомусь пошепки промовив Рудий. – Сама прийшла?»
«Сама», – сказала я.
«І не боїшся?» – запитав Кудлатий.
«Не боюся. – Я обернулася до Димки, усміхнулась йому і сказала: – Я не могла далі на тебе чекати, от і прийшла».
Димка мовчав.
Я йому усміхалася, щоб підбадьорити його, усміхалася доти, доки він теж розтулив губи. Жалюгідно так усміхнувся, але все-таки…
Валька зареготав:
«На мою думку, вони освідчуються в… дружбі».
«Стривай, Валько, – сказала Залізна Кнопка. – Безсольцева, ти навіщо до нас прийшла?»
Я їй не відповіла – не хотіла нічого сама говорити, хотіла, щоб Димка. Але Димка й далі мовчав.
«Давайте влаштуємо їм ставку віч-на-віч, – запропонувала метка Шмакова. – Це ж дуже цікаво».
«Безсольцева, – почала Залізна Кнопка, – то хто ж із вас зрадник? – Вона перевела погляд з мене на Димку, потім з Димки на мене. – Ти чи Сомов?»
Я поглянула на Димку й сказала:
«Звісно… я».
«Слухайте! – загорлав Рудий. – Вона прибігла просити пробачення! Я здогадався! Я розумний. .»
«Дійняли! – почулося з усіх боків. – Нарешті!»
«Так я й гадала, – мовила Залізна Кнопка. – Сомов її пожалів. Я ж сказала – він нікчема. – Вона обернулася до мене – обличчя в неї запалало справедливим гнівом. – Ну, чого ж ти мовчиш? Падай на коліна!.. Кайся!.. А ми послухаємо! Може, ти нас так розжалобиш, що ми тобі й пробачимо».
Я почекала, поки вона замовкла, й сказала Рудому:
«Скидай сукню!»
«Будь ласка, – заквапився Рудий. Він скинув сукню й простягнув мені. – На…»
А коли я хотіла її узяти, жбурнув через мою голову Кудлатому. Нічого не розуміючи, я кинулася до Кудлатого, а він подражнив мене сукнею, покрутив нею перед моїм носом і пожбурив її Вальці…
1 помчало по колу!
Валька – Шмаковій, Шмакова – Попову, той іще комусь… І кожен дражнив мене.
Швидше, швидше!
Мені стало жарко, я кидалася мов очманіла, і стрибала, і хапала їх за руки, але сукню перехопити не могла.
Швидше, ще швидше!
Передо мною мелькало коло з облич, я кидалася в ньому, як білка в колесі.
Мені треба б зупинитися й піти геть, наплювати на цю сукню й на них на всіх наплювати, але я, мов найпослідуща дурка, кидалася поміж ними, намагалася їх перемогти. Не заради себе, заради Димки.
І раптом хтось із кола кинув сукню Димці, і той упіймав її. Я відчула, як усі вони напружено принишкли.
Миронова сказала:
«Ось вам і ставка віч-на-віч. Нарешті ми довідаємося про всю правду!»
Я підійшла до Димки, простягла руку по сукню й усміхнулась йому:
«Ну, ходімо?.. Порозмовляєш з ними іншим разом».
Він не зрушив з місця і сукню мені не віддав, але усміхнувся у відповідь. І я йому ще раз усміхнулася, а руку весь час тримала простягнуту… Так ми стояли й усміхались одне одному.
І раптом… він жбурнув сукню через мою голову!
Я вкрай збентежилася, просто не зрозуміла, що сталося, роззявила рот з дурною своєю усмішечкою і стежила, як моя сукня, здійснивши точно визначену траєкторію польоту, впала у руки самої Залізної Кнопки.
«Ура-а-а!» – заволали всі.
«Молодець, Сомов!» – похвалила його Залізна Кнопка.
І тоді я вдарила Димку по обличчі! Дідусю!.. Я вдарила Димку по обличчі ось цією рукою! – Ленка простягнула руку Миколі Миколайовичу. – А обличчя, коли по ньому б'єш, м'яке й тепле… Я досі пам'ятаю його на своїй долоні. Нібито тримаєш у руці трепетного птаха.