Я очманіла: адже я стояла зовсім поруч; але потім здогадалася, що вони просто мене не помітили. Дивилися одне на одного й нічого навкруги не бачили. Я перегнала їх і поволі пішла назустріч…
Тепер вони йшли поруч. Він тримав її під руку й щось шепотів їй на вухо. А вона нахилилася до нього й уважно слухала й усміхалася. Ну, звісно ж, вони знову пройшли повз мене й не помітили.
Так я й провела їх аж додому.
Наступного ранку я таки прийшла до школи. Навмисно ввійшла до класу після дзвінка, слідом за Маргаритою.
Коли я з'явилася в дверях, усі повернули голови в мій бік, немов заводні ляльки. Хтось невидимий смикнув вірьовочку, і вони одночасно повернулися: майнуло до смерті перелякане Димчине обличчя, єхидне – Шмакової, суворе – Залізної Кнопки… А я втупилася в Маргариту.
«Здрастуйте, кажу, Маргарито Іванівно».
А сама чекаю, тремчу, що вона зараз запитає про бойкот. А я їй відповім: «Ви не мене запитуйте, а їх…» Це я так заздалегідь придумала відповідь. І почнеться…
А Маргарита мені:
«Здрастуй, здрастуй, Безсольцева… Чому ти розпочинаєш нову чверть із запізнення? Негарно. Проходь», – і схилилася до журналу.
Я підійшла впритул до учительского столу й зупинилася, чекала, коли вона подавиться на мене.
Нарешті вона звела очі, побачила, що я стою, й запитала:
«Ти щось хочеш сказати?..»
«Я вас так чекала, Маргарито Іванівно», – відповіла я.
«Мене? – здивувалася Маргарита. – Спасибі. Але… чого це раптом?» І, не дочекавшись відповіді, вона підвелася, підійшла до вікна і помахала комусь рукою.
Всі дівчата миттю це помітили і кинулися до вікна.
«Чоловік, чоловік, чоловік», – полинуло класом.
«Маргарито Іванівно, – проспівала Шмакова, – там ваш чоловік сидить на лаві?»
«Так, – відповіла Маргарита. – Мій чоловік».
«Як цікаво, – знову проспівала Шмакова. – А ви нас з ним познайомите?»
«Познайомлю». Маргарита хотіла стримати усмішку, та губи не слухалися її– вони самі заусміхалися.
А я дивилася на неї, дивилася…
«А тепер, каже, візьмімося до діла. – Маргарита перехопила мій погляд. – Ти чого втупилась у мене, Безсольцева?.. Хіба я так змінилася?..»
«Ні, не змінилися… Просто я радію, що ви приїхали», – відповіла я.
Вона мовчала, на обличчі її уже з'явилося нетерпіння – ото, думає, дурка з привітом, причепилася.
А я своєї:
«Ви коли від'їздили, сказали нам: «Ось я повернусь!..» Останні слова я майже вигукнула.
«Тоді я на вас розсердилася», – сказала Маргарита.
Я радісно закивала головою: ну, думаю, почалося…
«А тепер, – Маргарита весело змахнула рукою, – вас уже й так покарано, а хто давнє пом'яне, той лиха не мине!.. – вона засміялася. – Сідай, Безсольцева, на своє місце й розпочнемо навчання».
«Я не сяду!» – вигукнула я.
Маргарита звела брови дугою: мовляв, що це ще за вибрики?
«Я ЇДУ звідси, кажу, назавжди. Просто зайшла попрощатися».
Подивилася на всіх – отже, все-таки вони мене перемогли. – Однаково, подумала, ніколи нічого не скажу сама. Але від цього мені стало сумно. Так хотілося справедливості, а її не було! І щоб не заревти перед ними, вибігла з класу.
«Безсольцева, почекай!» – покликала мене Маргарита.
Проте я не стала її чекати. А навіщо мені було її чекати, коли вони не схотіли в усьому розібратися, коли Димка зрадив мене сто разів і коли я вирішила поїхати геть… Дідусю! Ти ж бачиш, я все витерпіла, все-все!..
– Ти молодець, – сказав Микола Миколайович.
– Вогнище витримала, – вела далі Ленка. – Думала, дочекаюся Маргарити, і настане справедливість. А вона повернулась – і нічого не пам'ятає.
– Заміж вийшла, – сказав Микола Миколайович. – Від щастя геть про все забула.
– А хіба так можна? – запитала Ленка.
– Бідні, бідні люди!.. – Микола Миколайович замовк і прислухався до веселої музики, що й досі долинала від дому Сомових. – Бідні люди!.. Щиро тобі скажу, Олено, мені їх шкода. Вони потім плакатимуть.
– Тільки не Залізна Кнопка і не її дружки, – відповіла Ленка.
– Саме вони й плакатимуть, – мовив Микола Миколайович. – А ти молодець. Я навіть і гадки не мав, що ти в мене такий молодець.
– Ніякий я не молодець, – раптом промовила Ленка, і в очах у неї забриніли сльози. – Послухай, дідусю!.. Я хочу признатися… – Вона перейшла на шепіт: – Я теж, як Димка… зрадник! Ти не усміхайся. Зараз дізнаєшся, хто я, ти зомлієш! Я тебе зрадила! – Ленка із жахом і страхом поглянула на Миколу Миколайовича й вимовила, з трудом виштовхуючи слова: – Я тебе соромилася… що ти ходиш у калошах… у латах… Спершу я цього не бачила, ну, не звертала уваги. Ну дідусь то й дідусь. А потім Димка якось мене запитав, чому ти ходиш, немов жебрак? З нього, каже, через це всі сміються й дражнять Латою-на-латі. Тоді я придивилася до тебе й побачила, що ти насправді ввесь ходиш у латках… І пальто, й піджак,