і штани… І черевики лагоджені-псрелагоджені, Із залізними підківками на підборах, щоб не зношувалися. Ленка замовкла.
– Ти гадаєш, що я кинулася на Димку з кулаками, коли він мені це сказав? Думаєш, повстала на твій захист? Думаєш, пояснила йому, що ти всі гроші витрачаєш на картини?. Ні, дідусю! Ні!.. Не кинулася! Навпаки, почала тебе соромитися. Як побачу на вулиці – шусть у підворіття й проводжаю очима, аж поки ти зникаєш за рогом. А ти, бувало, йдеш так поволі… Цок-цок залізними підківками при кожному кроці… Видно, думаєш про щось своє, і вигляд у тебе самітний, нібито тебе всі покинули.
– Неправда, – мовив Микола Миколайович, – у мене вигляд величний. Я на людях завжди груди колесом.
– Але ж я тайкома за тобою стежила, адже ти не знав, що тобі треба робити груди колесом, – винувато проказала Ленка. – Виходить, наче ніж у спину?..
– Фантазерка ти! – Микола Миколайович швидко нахилився й став перев'язувати шнурок на черевику.
йому захотілося сховати від Ленки очі, які з зовсім незрозумілої йому причини (вперше за останні десять років) налилися слізьми. Колись він, бувало, плакав, коли втрачав друзів на фронті, коли ховав дружину, а останні десять років він цього за собою не помічав.
– Послухай, дідусю! – Ленка, охоплена жахом, уся подалася вперед, –А може, ти коли-небудь помічав, що я від тебе ховаюся?..
– Не помічав я цього, – твердо відповів Микола Миколайович і випростався. – Жодного разу не помічав.
– Помічав, помічав!.. А я гадала, ніби я милосердна. А яка я милосердна, коли тебе соромилася? – І промовила, наче відкрила для себе страшну істину: – Отже, коли б ти справді був жебраком, обідраним і голодним, то я тоді просто втекла б од тебе?
Ця проста і ясна думка вкрай приголомшила Ленку.
– Зрадниця я, кажу тобі, зра-дни-ця!.. Мало вони мене ще ганяли!..
– Та анітрохи мені від цього не прикро. Ну хіба що зовсім трішечки, – відповів Микола Миколайович. – Я завжди знав, що настане час, і ти мене чудово зрозумієш. Байдуже коли… Через рік або через десять років, уже після моєї смерті. І не картай себе за це. Ось у мене є фронтовий товариш. Стара людина, а теж не відразу мене зрозумів. Приїхав він до мене в гості і почав причитати, що я ганьблю звання офіцера Радянської Армії, ходжу обідранцем, гірше за хіппі. «Як, каже, ти міг так попустити себе? В тебе пенсія сто вісімдесят. Народ тебе годує й напуває, а ти його ганьбиш! Бери, каже, приклад з мене». Сам він чистенький-чистенький, одягнений у все новісіньке. Психував, бушував…
А тоді саме до мене приїхали дві співробітниці краєзнавчого музею й почали вмовляти продати їм портрет генерала Раєвського: «Ми заплатимо вам дві тисячі карбованців».
Мій товариш з цікавості запитав:
«Це що ж, на старі гроші дві тисячі?»
«Чому на старі, – відповіли дівчата з краєзнавчого музею, – на нові дві тисячі, а на старі – двадцять».
Мій товариш просто мало зі стільця не впав, очі в нього рогом полізли.
Ну я їм, звісно, відмовив. Вони поїхали. А товариш лаяв мене й весь час підраховував, що я міг би на ці гроші купити, й на курорт поїхав би, щоб здоров'я підправити…
Я йому пояснюю, що не маю права цього робити, що ці картини належать не тільки мені, а всьому нашому роду: моєму синові, тобі, твоїм майбутнім дітям…
Він знову лементує:
«Теж мені з діда-прадіда дворяни!»
«Кріпаки, – сказав я йому. – Художник Безсольцев був кріпаком поміщика Леонтьєва. А ти наказуєш його картини продавати».
Тоді мій товариш зніяковів, почервонів, хряпнув дверима й пішов. За годину повернувся й простягнув мені згорток.
«Не ображайся, старий, однополчанин може й допомогти своєму другові».
Я розгорнув згорток, а там нове пальто. Приміряв я його, похвалив, подякував. А коли він поїхав, пішов до універмагу, здав пальто й відіслав йому гроші. Ну, думав, він мене вилає за це. Нічого подібного, все зрозумів – і вибачився.
– Дідусю, ти не думай, – раптом мовила Ленка. – Я полюбила твої картини. Дуже. Мені їх залишати важко.
– Отже, так як я, – зрадів Микола Миколайович. – Ти неодмінно сюди повернешся.
– І багатьом іншим твої картини подобалися. – Ленка усміхнулася Миколі Миколайовичу й мовила його словами: – Чесно тобі кажу.