– Ти про кого це? – з цікавістю запитав Микола Миколайович,
– Якось заходив Васильєв… «У вас немов у музеї, каже. Шкода, що ніхто цього не бачить».
– А ти що?
«Як це не бачить, кажу. Ці картини багато хто бачив… І багато хто ще бачитиме».
Микола Миколайович чомусь дуже розхвилювався від Ленчиних слів. Він підійшов до картини, на якій був зображений генерал Раєвський, і довго-довго дивився на неї, немов бачив уперше, потім сказав:
– Це ти йому правильно відповіла. – Він мав вигляд людини, що наважилася на якийсь відчайдушний крок. – Ти навіть не уявляєш, як ти йому правильно відповіла!
На вулиці вже смерклось. І в кімнаті споночіло, проте ні Ленка, ні Микола Миколайович не запалювали світла.
Ленка лаштувалась у дорогу. Вона світлою плямою пересувалася по кімнаті, складаючи речі в чемодан. Зізнання, яке вона у відчаї зробила дідусеві, анітрохи не заспокоїло її, навпаки, ще дужче загострило в ній відчуття кривди, яке так і не минуло. Ленці –здавалося, що кривда ця житиме в ній не місяць, не рік, а цілісіньке життя, таке довге, нескінченне життя.
Швидше б поїхати звідси! Від цих місць, від цих людей. Усі вони лисиці, вовки й шакали! Як важко, нестерпно важко чекати до завтра!
У сусідів, як і доти, гримкотіла музика. Це підхльостувало її метання по хаті.
Потім Димчині гості вийшли на вулицю, і Ленка почула їхні збуджені голоси. Вони галасували й раділи з того, що Димчин батько катав їх по черзі на своїх новеньких «Жигулях». А Димка командував, хто поїде перший, а хто другий. їм було весело, вони були всі гуртом, а вона тут сама – загнана до пастки миша. І вони були праві, а вона – винувата!
Може, їй треба вийти й крикнути все про Димку, і він лишився б сам, а вона була б разом з ними?!
Але відразу ж у неї виник несамовитий опір, не підвладний їй, який не дозволяв усе це зробити. Що то було? Гордість, образа на Димку?.. Ні, це було почуття неможливості й небажання занапастити іншу людину. Навіть якщо ця людина винна.
Вона кидала в чемодан одну річ за одною, тому що це лаштування було для неї порятунком.
Саме цієї миті на порозі кімнати безшумно виросла темна постать, і хлопчачий голос промовив:
– Драстуйте!
Микола Миколайович увімкнув світло – перед ними стояв Васильєв.
– А ось і він, – сказала Ленка. – Про вовка річ, а він навстріч. Дідусю, це Васильєв.
– Драстуйте, – привітався Васильєв удруге й скосу-вав на чемодан. – У вас там двері були відчинені…
– Заходь, заходь, – зрадів Микола Миколайович. – Ми оце щойно про тебе розмовляли. Лена мені сказала, що тобі подобаються наші картини.
Микола Миколайович підхопився й просто вчепився у Васильєва. Адже він прийшов сам – значить, він до Ленки ставиться добре?
– Подобаються, – похмуро відповів Васильєв й знову скосував на чемодан.
– А які з картин тобі подобаються найбільше? – не вгавав Микола Миколайович.
– Ось ця, – Васильєв тицьнув пальцем у Раєвського, щоб позбутися Миколи Миколайовича. – А хто він такий? – запитав машинально. Сам же в той час невідривне стежив за Лейкою.
Микола Миколайович зрадів:
– Як же… Це герой Вітчизняної війни 1812 року, генерал Раєвський. Тут поблизу нашого містечка був маєток дочки Кутузова. Генерал Раєвський приїздив туди, і мій прапрадід намалював його портрет. Це була знаменита людина. В Бородинській битві брав участь. Коли розгромили повстання декабристів, то цар викликав його на допит, щоби довідатися, чому він їх не виказав, – адже він був під присягою і знав про таємне товариство. – Микола Миколайович виструнчився й врочисто проказав слова Раєвського: – «Государю, – мовив Олександр Раєвський, – честь дорожча від присяги: порушивши першу, людина не може існувати, тоді як без другої вона може обійтися ще».
Ленку ці слова здивували, – вона припинила пакувати чемодан й запитала в Миколи Миколайовича:
– Як він сказав? Генерал Раєвський?
– Ну, загалом, він сказав, що без честі не проживеш, – відповів Микола Миколайович.
Васильєв поглянув на Ленку й раптом запитав:
– Отже, їдеш?.. Отже, ти все-таки зрадниця? – Він осміхнувся: – А як же щодо честі, про яку говорив генерал Раєвський?
– Це неправда! – обурився Микола Миколайович, – Ленка не зрадниця!
– А чому ж вона тоді їде? – наступав Васильєв.
– Не твоє діло! – відповіла Ленка.
– Злякалася! – жорстоко сказав Васильєв. – І тікаєш!..
– Я злякалася?! – Ленка вискочила з кімнати. Тепер її голос долинув здалеку: – Я нічого не боюся!.. І всім усе скажу!.. Дідусю, не слухай його! Я нікого не боюся!.. Я доведу! Всім! Всім!.. – Вона знову вбігла в кімнату, на ній була та сама сукня, яка горіла на опудалі, й тихо мовила: – Всім доведу, що нікого не боюся, хоч я й опудало! – повернулася й вийшла з дому.