– Я Петькові скажу! В нього дружки!.. Тебе скрутять! Можеш у свого батька запитати!.. Він тобі розповість!..
– Кудлатий, це вони! – здогадався Рудий. – Слухайте, це вони!.. Отже, це Петькові дружки прострелили руку твоєму батькові, коли він у них лося відбивав! Точно!..
– То це ви! – заревів Кудлатий і, змітаючи все на своєму шляху, кинувся на Вальку.
Валька рвонув до дверей, щоб урятуватися втечею, але Рудий дав йому підніжку – він упав, і Кудлатий напосів на нього.
Нарешті Валька все ж примудрився, вирвався, підхопився, щоб бігти, але опинився на повідці, на якому водив собак на шкуродерню.
Нашийник щільним кільцем облягав Вальчину шию, а кінець повідця міцно тримав у руці Кудлатий, і обличчя в нього було похмуре й нещадне.
– Ти що?.. – Валька заплакав. – Ти що?.. Хлопці, – благав він, – дівчата! Кудлатий мене задушить!..
– Вийдімо звідси, – сказав Кудлатий і потягнув за повідець, не дивлячися на Вальку.
Валька понад усе боявся вийти кудись із Кудлатим, він опирався і листом стелився, він хапав повідець і вигукував:
– Хлопці, хіба так можна? Хлопці, дівчата!.. Людина на повідці?!
Проте ніхто не заступився за Вальку. Тоді Валька став благати:
– Кудлатий, – благав він, – я більше не буду! Це все Петько! Ось і Димку запитай!.. Він знає, він скаже: Петько – звір!
– Кому кажуть – вийдімо!– Кудлатий міцно потягнув за повідець.
Валька не встояв. Він упав навколішки й підповз до Миронової:
– Миронова, чого ж ти мовчиш? Заступися!.. Я більше не буду!
– Відпусти його, Кудлатий, – сказала Миронова. Кудлатий погаявся мить, а тоді шпурнув повідець Вальці в обличчя.
– А ти встань! – гидливо сказала Миронова Вальці. – Не плазуй!
Валька схопився на рівні і, знімаючи тремтливими руками нашийник, швидко промовив:
– Я все по закону… Собак беру бродячих…
– Іди геть! – наказала Залізна Кнопка. – Не годен ти для нашої справи.
– Чому? – здивувався Валька. – Хіба я з вами не в згоді? Хіба я не ганяв Опудало?
– Ти у згоді?.. – Залізна Кнопка наступала на Вальку. – Ти, шкуродер, з нами у згоді?!
Валька склав повідець у кишеню, нахабно усміхнувся і вийшов з кімнати. Потім застукав у шибку, вигукнув солодко-лагідним голосом:
– Діточки, вам пора у ліжечка, – зареготав і зник. Кудлатий стояв, низько похиливши голову, міцно стиснувши кулаки, які йому завжди допомагали, а тепер чомусь не допомогли. Усі інші пригнічено мовчали.
– Не сподівалась я такого від Опудала, – порушила нарешті тишу Залізна Кнопка. – Всім урізала. Не кожен з вас на це здатен. Шкода, що вона виявилася зрадницею, а то я з нею подружилася б… А ви всі – нікчеми. Самі не знаєте, чого хочете. Отак, діточки. Ну, привіт.
– А як же тістечка? – зупинив її Димка. – Ми ж іще чаю не випили.
– Тістечка? Зараз саме час…
– Точно, – підхопив Димка, хоча вигляд у нього при цьому був невпевнений…
– Їжте на здоров'я, а мене й без солодкого нудить. – І Миронова пішла, ні на кого не дивлячись.
– Миронова, стривай! – гукнув їй услід Кудлатий. – Я з тобою.
– Ти ж до мене збирався? – зупинив його Рудий.
– Передумав, – на ходу відповів Кудлатий, – додому охота.
– Тоді й я з вами, – сказав Рудий і кинувся слідом за Мироновою та Кудлатим.
Грюкнули двері – вони пішли.
У кімнаті лишилися тільки сам новонароджений та Шмакова з Поповим.
– Може, даремно ми з тобою нікому… нічого?.. – тихо запитав Попов у Шмакової. – Га?..
– Ти про що? – насторожився Димка.
Шмакова усміхнулася – вона передчувала близьку розв'язку всієї цієї затяжної заплутаної історії і зрозуміла, що нарешті настав її переможний час.
– Ми з Поповим, – радісно проспівала Шмакова, – уявляєш, Димочко… – хитро скосувала на Димку, їй подобалося спостерігати за ним: він то блід, то червонів. – Ми тоді з Поповим… – Вона засміялася й багатозначно замовкла, щось муркаючи собі під ніс.
– Що ви.. з Поповим? – запитав Димка.
Шмакова не квапилася з відповіддю – адже її відповідь мала приголомшити Димку, і так кортіло його помучити, щоб разом помститися за все. Настрій у неї був чудовий; здається, її план цілком удався: Димку знищено, а отже, знову завойовано й підкорено. Тепер вона з нього сукатиме мотузки, зробить своїм вірним рабом замість Попова А то їй цей здоровило добряче набрид – нудний якийсь і маруда
– То що ви з Поповим? – перепитав Димка.
– Ми? – Шмакова засяяла. Вона не зводила очей з Димчиного обличчя. – Ми під партою сиділи. Ось що!
Димка якось по-дурному усміхнувся й запитав:
– Коли сиділи? – хоч усе вже зрозумів.