Зате у переслідувачів очі горіли лютим вогнем, щоки палали нервовим рум'янцем людей, які мали право на гнів.
Хтось ухопив Димку за руку, хтось підставив ніжку. Він упав, одразу ж підхопився, вирвався з чіпких рук переслідувачів і побіг далі, мелькаючи п'ятами.
Усі шквалом промчали повз Миколу Миколайовича й Ленку, не помічаючи їх.
Вони кричали:
– Тримай його!
– До школи! Жени до школи!..
– Попався, гаде!..
Вони зникли так само швидко, як і з'явилися.
– Дідусю, – самими губами вимовила Ленка, – отже, Димка таки признався?
– Виходить, признався, – відповів Микола Миколайович.
– А що тепер буде? – запитала вона, втупившись у Миколу Миколайовича переляканими очима.
– Що буде? Тепер вони з тебе зроблять героя.
– Еге?.. – Ленка відверто засміялася. – Що ж мені робити?
– Ну, святкуй перемогу! – Микола Миколайович чомусь із сумом та подивом поглянув на Ленку.
– Я збігаю, – сказала Ленка, – подивлюся…
– Не треба, Олено! – попросив Микола Миколайович. – Лежачого не б'ють.
– Але я тріумфую! – чомусь із викликом вигукнула Ленка. – Я святкую перемогу!
– Олено, стривай! – спробував зупинити її Микола Миколайович.
Проте Ленка не послухалася його й кинулася слідом за дітьми до школи.
Микола ж Миколайович незграбно потягнув візок, перекинув його – чемодани, мішок з яблуками й картина впали. Він швидко підняв візок, склав усе назад, відкотив його вбік, узяв картину й заквапився за Ленкою.
Ленка вбігла в клас, коли Димка під натиском дітей, рятуючись од них, виліз на підвіконня.
– Бий його! – заволав Валька й схопив Димку за ногу, щоб стягти з підвіконня.
– Не примазуйся! – із зневагою ввірвала його Залізна Кнопка. – Не лізь до нас із своїми брудними руками!
Кудлатий стусонов Вальку, і той відскочив убік. А діти почали поволі наступати на Димку, як колись наступали на Ленку.
– Пустіть мене! – скрикнув він. – А то я… – він безпорадно озирнувся в пошуках порятунку, – вистрибну у вікно!
– Не вистрибнеш! – сказала Миронова. – Ніжку зламаєш, а це боляче.
Димка зацькованими очима подивився на Залізну Кнопку, весь якось у відчаї випростався й розчинив вікно.
Всі: «Ах!» – і відсахнулися.
Ото саме в цей час у клас і вбігла Ленка. Ніхто її не бачив, бо вони всі стояли до неї спиною. Вся їхня увага була прикута до Димки.
– Злізь з вікна! – тихо й спокійно промовила Ленка. Димка рвучко оглянувся, побачив Ленку… і зістрибнув з підвіконня.
– Наша красуня прийшла! – проспівала Шмакова, хоч у її голосі відчувалася якась непевність.
Діти веселою юрмою оточили Ленку:
– Привіт, Опудало!
– Здорова будь!
– Наше вам!..
– Виявляється, ти молодець, Безсольцева! – Кудлатий ляснув Ленку по плечі.
– От добре, що ти ще не поїхала, – сама Залізна Кнопка, усміхаючись, підходила до Ленки. – Чому ж ти нам одразу все не сказала?.. Втім, це твоє особисте діло.
А Димка тим часом зметикував, що всі про нього забули, прослизнув понад стіною поза спинами дітей до дверей, узявся за ручку, обережно натис, щоб відчинити без скрипу й утекти… Ах, як йому хотілося щезнути саме зараз, поки Ленка не поїхала, а потім, коли вона поїде, коли він не буде бачити її осудливих очей, він що-небудь придумає, неодмінно придумає… Останньої миті він оглянувся, зіткнувся поглядом з Ленкою – і завмер.
Він стояв сам біля стіни, потупивши очі.
– Поглянь-но на нього! – сказала Залізна Кнопка Лен-ці. Голос у неї тремтів від обурення. – Навіть очей не може підвести!
– Так, незавидна картина, – сказав Васильєв. – Обліз трішки.
Ленка поволі підступила до Димки.
Залізна Кнопка йшла поруч з Ленкою, говорила їй:
– Я розумію, тобі важко… Ти йому вірила… Зате тепер побачила його справжнє обличчя!
Ленка підійшла до Димки впритул – варто їй простягнути руку, і вона доторкнулася б до його плеча.
– Затопи йому по пиці! – вигукнув Кудлатий. Димка рвучко повернувся до Ленки спиною.
– Я казала, казала! – Залізна Кнопка була у захваті. Голос її лунав переможно. – Час відплати нікого не обмине!.. Справедливість перемогла! Хай живе справедливість! – Вона вихопилася на парту. – Хло-о-пці! Дів-ча-та! Сомову – найжорстокіший бойкот!
І всі закричали:
– Бойкот! Сомову – бойкот!
Залізна Кнопка піднесла вгору руку:
– Хто за бойкот?
І всі діти піднесли за нею руки – цілий ліс рук витав над головами.
«От і все, – подумала Ленка, – от Димка й дочекався свого кінця».