– Він розповідав вам, що ми втекли в кіно? – запитала Миронова.
– Ну, розповідав, – Маргарита Іванівна усміхнулася. Вона подумала про те, що вони зовсім іще діти, граються в якихось зрадників.
– А ми думали, що це вчинила Безсольцева!
– Ганяли її, били! Сміялися з неї, – сказав Васильєв. – А Сомов мовчав.
– І ви мовчали, Маргарито Іванівно, – раптом тихо, але виразно й нещадно промовила Миронова.
– Я мовчала?.. – Маргарита Іванівна злякано подивилася на Миронову і зайшла в клас, причинивши двері. – Я гадала, Сомов вам усе розповів… – Вона подивилася на Димку: – Як же так сталося, Сомов?
Димка нічого не відповів і не підвів голови.
– Чекайте, Сомов вам відповість, – сказав Васильєв.
– Маргарито Іванівно, катер відійде! – крикнув Валька. – І чоловік ваш тю-тю!
– Катер?.. – схопилася Маргарита Іванівна. – Почекайте! Я швидко, я зараз… – Вона хотіла була піти, але чомусь не пішла. – Давайте спокійно розберемося!.. Отже, Сомов усе приховав? Але при чому тут Безсольцева?..
– Тому що вона взяла вину на себе, – пояснила Миронова. – Вона хотіла допомогти Сомову… А він її зрадив!
– Ось чому вона мене так чекала, – з жахом здогадалася Маргарита Іванівна. – Вона сподівалася, що я вам усе розповім, а я забула… Все забула.
Маргарита Іванівна раптом зрозуміла, що сталася страхітлива історія, що Лена Безсольцева сподівалася на її допомогу. А вона все-все забула. Це відкриття так її приголомшило, що вона на якийсь час геть забула про дітей, які кричали й галасували з приводу Димки Сомова. Власна нікчемність – ось що займало її увагу…
– То хто за бойкот? – Миронова вкотре здійняла вгору руку.
– Особисто я умиваю руки, – несподівано сказав Рудий. – Сомова зневажаю… Коли Попов учора розповів нам про Ленку, то мене начебто обухом по голові торохнули. Але оголошувати йому бойкот тепер я не буду… Коли Ленка проти, то й я проти. Я завжди був як усі. Всі били, я бив. Тому що я Рудий і боявся вирізнитися. – Він майже кричав і майже плакав: голос у нього весь час зривався. – А тепер – крапка! Хоч з ранку до вечора репетуйте: «Рудий!» – я все робитиму по-своєму, як вважаю за потрібне. – І вперше, може, за своє життя полегшено зітхнув.
Маргарита Іванівна мигцем, непомітно глянула на годинник: до відходу катера лишалося десять хвилин. Вона подумала, що їй треба негайно бігти. Чоловік на неї чекатиме, хвилюватиметься, що-небудь вигадає неймовірне, наприклад, що вона його розлюбила… А вона не могла, не могла піти!..
– Як же ти все приховав?.. –несподівано чужим високим голосом запитала в Димки Маргарита Іванівна. – Як?! – Вона з гнівом схопила його за плечі й міцно струсонула: – Відповідай! Тобі не вдасться відмовчатися. Доведеться все розповісти!
– А що, я один мовчав?.. – вихопилося в Димки. – От Шмакова й Попов теж усе знали.
Весь клас в один голос видихнув:
– Як?! І Шмакова?
– Слухайте… – признався Попов. – Вона теж. Ми разом з нею під партою сиділи.
– І ти мовчав? – запитала Миронова в Попова. – Заради Шмакової?
– Заради мене, – Шмакова усміхнулася.
– А інша людина в цей час страждала й мучилася, – мовив Рудий.
– А мені було цікаво, – відповіла Шмакова, – коли ж Димочка признається… А він крутив… виляв! – Вона повернулася до Димки: – А ми з Поповим, між іншим, Димочко, нікого не зраджували.
Кудлатий підскочив до Шмакової і замахнувся:
– Ух, Шмакова!
Попов кинувся на Кудлатого й схопив його за руку:
– Обережніше! – І сказав голосно, щоб усі чули: – Слухайте! Вона добра.
– Яка вона добра! – Кудлатий відштовхнув Попова, але чомусь не став з ним битися. – Ти придивися до неї, бевзю!
– Ну, недобра я! – зло сказала Шмакова. – На добрих воду возять.
– Вона наговорює на себе, – мовив Попов.
– Не потребую я твого захисту, Попику, – сказала Шмакова. – І сидіти я з тобою не хочу. – Вона взяла свій портфель. – І взагалі я люблю переміну місць, – майже весело, з викликом проспівала вона своїм звичайним голосом. – Сяду я до бідолашного Димочки, а то його всі покинули, – і вона сіла на Ленчине місце.
Попов рушив за нею слідом, нібито він був прив'язаний до неї невидимою мотузочкою: куди вона, туди і його мотузочка тягла. Він дійшов до сомовської парти й зупинився. І не знав, що робити далі. Мовчки стояв над Шмаковою.
– А я хотів бути дужим, – сказав Кудлатий і поглянув на свій кулак. – Думав, лишуся в лісі, як батько. І всі мене боятимуться. Всі Вальки… І всі Петьки… Ото й лад настане– Він тицьнув себе в обличчя кулаком. – Добре собі пику набити б.