— Спинись, Ту, спинись!.. — До розшарілого вождя летіла матінка Уф, поруч бігли два її сини Ре і Ра, а позаду доньки — Іч та Ін; нарешті Уф, задихана і тривожна, спинилася коло самого вождя Ту, впала навколішки. — Хай Ту мене уб'є!.. Мене, мене! — вона тикала всією п'ятірнею пальців собі в груди, а другою рукою скубла волосся, не відвертаючи палаючого погляду від вождя. — Не вбивай Е, не вбивай!
Ту лише раз глипнув на неї зневажливо і сердито, та і цього було досить, щоб юнак схопився і відбіг на незначну відстань. Спинився за каменем на узвишші. «Чи не перекинеться Ту своїм гнівом на матінку Уф?» — подумав Е. Але все видавалося неначебто мирним. Матінка Уф, обліплена дітьми, усе ще стояла навколішках перед грізним вождем, який не міг угамувати розбурханого подиху. Його прихилена до коліна довбня спочивала на землі. Ни відірвала від землі голову — намагалася збагнути, що відбувається.
— Е — геть!.. — рішуче промовив Ту. — Е не повернеться, бо тут смерть йому!
— Ні, ні!.. — жваво заперечила Уф; її нігті вп'ялися в щоки. — О ні, ні!.. Вождь Ту не зробить так, не зробить!.. Е загине серед звірів, загине!..
— Хто здійняв зброю на вождя — мусить загинути! — сказав Ту.
Вождь повернувся і пішов собі. Матінка Уф прудко метнулася і встигла схопити обіруч ногу вождя, але той з силою висмикнув її і попростував далі…
Широко розкритими очима дивився Е на похмурий майдан поміж валунами. Він дослуховувався до благань матінки Уф, чекав, що мовить у відповідь вождь Ту, але нічого не почув.
Як він віднині житиме один поміж звірами, лютими і нещадними, як сам добуватиме поживу, боронитиметься від небезпек, як блукатиме один-єдиний — без помочі, поради, дружнього погляду?.. Проте якби й покликали зараз Е назад, то, певне, і не повернувся б. Е змагав сором. Отак упасти, нехай і перед самим вождем Ту, перекочуватись по землі, рятуючись від удару!.. Пекли долоні — то держак вибитої з рук довбні залишив на ній криваві сліди. Та лише на мить Е відчув той біль — розпука знову стисла серце, вона неначе осіла у ньому назавжди…
На майдані вщухав гамір. Хоч як вглядався Е, але вже нічого не бачив, що діється там. Нічне небо щільно затягли хмари, крізь які не могла пробитися жодна зірка. Раптом Е насторожився: легенький вітерець доніс знизу запах людини — хтось наближався. Е стрімко нахилився — рука шукала на землі каменюку, але не знайшла. Е, завмерши, дослухався. Пізно було думати про каменюку. Треба було припасти її раніше. Невдовзі почувся неподалік за кущем і шурхіт. Хтось, скрадаючись, підходив усе ближче. Може, брати? Ідуть по його сліду! Чи, може, це вождь Ту висліджує, щоб змахнути востаннє своєю довбнею!..