Матінка Уф стояла перед сином, і блиск небесних цяток горів у її очах. Далі вона нагнулася й обіруч взяла жмут пухкого моху, який принесла з собою. Примостила його біля валуна. Частину розстелила долі.
— Е мусить спати… На світанку Е піде далеко-далеко… Е мусить мати багато сили. Він знову вполює велику тварину…
Матінка Уф простягла поперед себе руки і, немов крильми, помахала ними, вказуючи на розстелений духмяний мох.
— Хай Е засне… Хай засне… — промовила майже пошепки. В її голосі звучала чарівна сила, що навіювала сон, а у великих очах мерехтіли небесні цятки.
Матінка Уф повільно відступила у темряву ночі. Юнак ще довго бачив зникаючу постать матінки. Голубі цятки розгорялися, притухали, віддалялися і знову ближчали… І ось уже Е нібито опинився там, у високості, цятки побільшали, сяйво від них заструменіло… Стоїть Е на хмарі, плине по небу… І раптом поряд з собою юнак побачив Ни.
— Як Ни сюди дісталася? — запитав.
— Дісталася… — відказала Ни, загадково всміхаючись. — Ни завжди там, де пролітає Е…
— Ни не боїться летіти по небу?..
— Ни не боїться, бо вона не одна!
Е легко стиснув руку Ни. І в цю ж мить юнак відчув, як з його руки тепло почало переливатися до її руки, значно меншої і ніжної, а звідти її тепло заструменіло до його тіла, розлилося лоскітним щемом у грудях, виповнило кожну часточку серця, і воно щасно затремтіло, заграло…
Линули далі й далі. В обличчя бив стрічний вітер — усе дужче, стрімкіше. Він не остуджував, а навпаки, розпалював і зогрівав, пік щоки і затамовував подих.
Зненацька з оглушливим тріском поцятковану небесну баню розітнула вогненна різка з безліччю сліпучих паростків. Вона не щезла тієї ж миті, а й далі розчахувала темряву, освітлюючи небо і землю голубим сяйвом. І з тієї безмірно великої печери, з того вилому з поламаними краями ураз полилася водоспадом вогненна лава, кидаючи урізнобіч іскристі бризки і жахні подихи жару. Той водоспад схитнув хмару, круто нахилив її, норовив зовсім її перекинути.
— Ни боїться, боїться!.. — скрикнула дівчина. Вона сахнулася в один бік, у другий, не знаючи, як і де порятуватись.
— Е тримає Ни, тримає! — вигукнув юнак, хоча був певен у тому, що порятувати дівчину ніяк не зможе, бо вже у страшному вихорі вони стрімголов полетіли вниз. То було жахне падіння! Однак Е не випускав руки Ни…
— Го-го-го-го!.. — раптом прокотився лад світом чийсь могутній голос, від якого захитався вогненний водоспад.
І хмара, ніби ковзнувши по м'якому схилу, несподівано зупинилася. Ни припала до руки Е, і юнак відчув, як сполохано б'ється її серце, хоча небезпека й минула. Потойбіч вогненного водоспаду загримотіла хода якогось велетня. Підвівши вгору руки, він намагався чи то підтримати розчахнене склепіння, чи то, навпаки, ще ширше його розмет-нути. Обличчя приховували клуби диму, та коли на мить вони розсіялися, Е побачив, що то був Ту. З яким наміром він з'явився — з добрим чи лихим?.. Е хотів пильніше вгледітись у лице Ту — може, то не він, а інша, схожа на Ту могутня істота?.. Та раптом велетень кудись зник.
Усе почало вгамовуватися, стихати, бліднути. Шалена гуркотнеча і сліпучі зблиски віддалялися в безмірну далечінь, і те віддаляння ніби заколисувало, неначе клало до уст таку запашну квітку, від якої паморочилась голова, млосно стискалося серце. Юнакові здалося, що Ту, який став велетнем, прикував його до землі силою свого пломінкого погляду. Е силкувався розплющити очі, поворухнути бодай пальцем, але це було не під силу. І лише тоді, коли зневірився в марних потугах пробудитися, потужний поштовх серця зірвав його на ноги.
Хоч і стрімко схопився Е, та все ж помітив, як з його лиця упала додолу біла квітка з великими пелюстками.
Юнак нахилився і підняв її. Вона була дуже духмяна. Майнула думка: мати Уф поклала цю квітку, аби він заснув?.. Але ж у неї в руках не помічав жодної квітки… А чи не підкинула її Ни, аби він проснувся?.. Так, саме вона підкралася до нього і залишила цю квітку… Коли ж вона тут була — давно, недавно? Е поглянув на небо: з голубими цятками вже розмовляв великий сяючий ріг… Коли приходила мати Уф, великого рогу на небі ще не було… Отож і Ни, мабуть, давно приходила… Чекала. Будити не зважилась. Пішла собі. А тепер, напевне, вже спить… Е так нестерпно заманулося побачити її, взяти руку дівчини у свою, як це він зробив там, на небі!..
Е швидко оббіг навколо валуна, та так легко, що жодна галузка не тріснула під ногами, метнувся в один бік, у другий. Дівчини ніде не було. Пробіг ще кілька разів поміж кущами, стовбурами. Нарешті зупинився пригнічений.