Обличчя Ту засяяло з радості. Він спинився, увіткнув своє ратище у землю і вільною рукою тицьнув у власне око, потім у кисть руки, далі знову в око, потім в одну ногу, в другу і на останок ляснув себе по спині. На цей раз Е все добре зрозумів: своїми жестами вождь говорив, що руки й ноги повинні мати очі і навіть спиною треба вміти бачити, що діється позаду.
Рушили далі. У Е стало легше на душі: так зненацька шубовснули його у багнисту ковбаню не задля кепкування, а для науки. Юнак ступав далі обережніше і, не сподіваючись, що так швидко на кінчиках пальців ніг з'являться очі, раз у раз кидав блискавичні погляди собі під ноги, ніби кожної миті чекав ще одного, чергового повчання. Але воно не повторювалося.
Зайшли за пагорок. Перед зором відкрилася величезна долина. На всьому її обширові округлими кульками роїлися туманні осереддя — вони висли на високій траві і на численних кущах, обліплювали зграйки дерев і річку, яка все-таки блискотіла місцями, виставляючи напоказ три широкі й блискучі закрути. У сизій далині проткнулося сонце. І всі тумани, вся ранкова імла не в змозі були змінити його тендітно-юного червоного блиску — холодного, але казково прекрасного.
Загін мисливців зупинився. Всі дивилися на далекий обрій, на несміливу появу розпеченого кола. А воно щомиті більшало, росло і нарешті відірвалося від землі — повисло над обрієм великим сплюснутим кавалком.
Ту поділив загін на дві групи — у кожній було стільки чоловік, скільки пальців у двох воїнів на руках. Одна група повинна була півколом перетнути долину з одного, а друга — з супротивного боку і зійтися коло переліску, що знаходився майже в самому її осередді. Першу групу повів худорлявий Хіп, другу — вождь Ту.
Загін Ту рушив розгорненою шеренгою — один від одного на відстані стрибка лева. Ту йшов у центрі, по праву руку простував Ун, а з другого боку — Е. Таким чином, у найближчі помічники вождь узяв бувалого войовника і ще зовсім недосвідченого.
Чаки йшли не на повен зріст, а нагинці. Вони часто зупинялися, ховаючись за кущами чи стовбурами, за горбиками з наїжаченими стеблами висохлої трави чи за кулястими суцвіттями квіток. З обох боків Ту ніби розпростерлися два крила — коли проводир вихоплювався вперед, то підступали й мисливці, зупинявся — спинялися й вони, завмирали, вдивляючись у далину.
Ось Ту приліг перед кущем, що рясно цвів білими квітками. Припавши до землі вухом, він, певне, щось вислухав, бо раптом рвучко підвів голову і почав вглядатися з-за гілок куща поперед себе. Е теж приклав вухо до землі, але нічого не почув. Ту ввібрав повітря і знову припав до землі. Е наслідував його. Цього разу юнак ледве вловив далекі удари копит — часті, сполохані, відчайдушні.
Тим часом Ту сказав негучно:
— Хай усі напружать руки й ноги, спини й груди — битимемось з левами!
Е розумів: коні чи буйволи, олені чи антилопи не могли так, з нічого, дико мчати по рівнині. Звичайно ж, за ними женеться звір. І не один, а кілька, і не вовки чи тигри, а саме леви!.. Невже Ту, крім гупоту копит, вчуває ще й пружні стрибки левів?.. Це здавалося Е неймовірним… Юнак ще раз притулив до землі вухо, але хоч як прислухався, крім гупотіння копит, що ставало уже значно гучнішим, нічого не почув…
Та ось з-за пагорка майже одночасно підстрибом вискочили дві антилопи і щодуху, немов відбували шалені перегони, полинули вздовж кущів, за якими залягли мисливці. Не забарились і переслідувачі. На чималий подив Е, то справді були леви. Один виринув з-за пагорка, а другий зовсім несподівано для антилоп з'явився з іншого боку, де мав перетяти жертвам шлях. То була самиця. Чотириногі рвучко звернули у бік мисливців. Е хапнувся підвестися, щоб занести довбню над головою того звіра, котрий найперше навернеться, але цей намір підстеріг вождь Ту.
— Хай Е принишкне! — впівголоса владно мовив Ту.
Юнак знову прикипів до землі. Вождь Ту хоче порятувати антилоп!.. У навіженому леті над самісінькою головою пронеслась тварина. З-під її ніг на хлопця полетіла пригорща піску. А леви? Вождь Ту знову щось намислив! Хоче і левів пропустити. Але все сталося зовсім не так, як гадав хлопець.
Ще два стрибки залишилося левові, щоб дістатися до куща, за яким причаївся Ту. Серце юнака хотіло пробити груди, думка немов металася в пастці. Пролине лев понад двоногими чи помітить?.. Що задумав Ту? Хіба можна лежма зустрічати такого хижака?..
Однак Ту не чекав фатальних стрибків — він сам метнувся назустріч звірові. Поява живої перепони була такою несподіваною для хижака, що він аж сіпнувся з люті, і, хоча перший свій стрибок уже не встиг погамувати, зате другий в один мент спрямував убік. Та потім, ніби присоромившись ляку і відразу забувши про антилоп, люто стрибнув на свого нежданого ворога.