Неподалік Бендер, між Дністром і Варницею, де похований Мазепа, виросло містечко. «Це Карлополіс — резиденція шведського короля, — сказали йому козаки, що швендяли передмістям без діла. — Ось тут уся його перемога і слава, і майбутнє, а в приймах у нього український гетьман — вигнанець Пилип Орлик, який недавно повернувся з недобитим військом із походу на Білу Церкву».
Вісім полків драгунії під командою генерала Бутурліна кинув Петро на армію Орлика, та здригнулися царські воїни перед силою і ненавистю ізгоїв і відступили, а тоді рушили на вигнаних з рідної землі чотири козацькі загони гетьмана Скоропадського. Із послушенством ординців, яким обіцяли ласку і нагороди, із запопадливістю мужів, жон яких забрав заложницями в Глухів генерал Бутурлін, з ненавистю батьків, дітей яких захопила в ясир покликана Орликом на допомогу буджацька орда, із хоругвою православного Бога, що то уподобав собі московського царя і дарував йому лише перемоги, з розпаччю хліборобів, котрі ціле століття, з року в рік, марили вільною хвилиною, щоб запопасти серпи і зжати засіяний хліб, з відчаєм проклятого неволею племені, якому вже ніколи не всміхнеться свобода, а подароване Богом життя прожити мусять і ніхто не хоче вмирати голодною смертю, — вдарили чотири полки гетьмана Скоропадського і розбили сорокатисячну армію гетьмана Орлика.
Повернувся Орлик у Карлополіс і спитав короля, де ж та турецька армія, що мала доперти до кордонів Польщі, де шведське військо, яке повинно було вийти з Померанії; король же спитав у гетьмана, де ж Мазепин скарб, за який Войнаровський мав, на випадок походу, закупити у Франції зброю… «Ось де», — показав Орлик на козацький базар за наметами і бурдеями: там товпилися турки, татари й усюдисущі вірмени, купуючи в запорізьких лицарів похідні обладунки, щоб козацтво мало за що з’їсти тарані й випити оковитої за колишні перемоги.
Єпіфаній дивився на торги: козаки продавали невірним гармати й бунчуки за таляри: фальконети й пірначі— за дукати; гаківниці й литаври — за гривеники; пістолі й сурми за п’ятаки; шаблі й курінні значки — за три грошовики, — і знову згадався Єпіфанієві похорон Мазепи, коли-то він дивився на домовину, що гойдалася над сполощеним світом, і думав про Овідія, якого в давнину теж поховали тут за незнайомим нинішньому люду обрядом, та про чорне провалля часу, що проляже між життям Овідія і майбутнім співцем, який не пам’ятатиме— бо не потрібна буде йому та пам’ять — боротьби, пристрастей подвигів і зрад забутого племені, враженого страхом і покорою, — тож кому потрібна його, Єпіфанієва, спокута, коли сам народ, за дрібняки позбувшись своєї зброї й державних символів, тієї спокути не сподобиться…
Безнадія й нехіть до життя огорнули Єпіфанія па вид цих торгів, галасу та прихвалювання товару. Якийсь нетяга скручував шаблю з дамаської сталі в колечко, відпускав і вона випорскувала в повітря з дзвінким зойком; козак прицмокував, а гомілатий турок брав шаблю в руку, змахував нею, перерубуючи кінську волосину, потім забирав собі, погордливо кидаючи на козацьку матню срібну монету. Інший козак клацав язичком пістоля й прицілювався в яструба, що ширяв в зеніті, заладовував кулю, насипав пороху і стріляв — яструб падав додолу, козак забирав монету й квапився на край базарного майдану до шинку, а там уже кружляв по колу поставець— то гармаші пропивали виторг за гармати: гуляй душа без кунтуша, раз у рік празник!
Єпіфаній схопив голову в руки: та невже оце нині, в сю хвилину, завершує козацтво у безслав’ї свою славну історію? Все ж бо траплялося на козацькому віку: відбирали вороги в лицарів зброю, самі лицарі залишали її після погрому на полі битви, бувало, вибухали й летіли в повітря порожні бочки, ламалися в рукопашнях з найкращої сталі шаблі, але ж іще досі не продавав козак зброї — що ж він купить на позосталі після пропою гроші — ярмо?!
Чернець спитав у підпилого козака, де курінь гетьмана; нетяга підозріло глянув на ченця в рудій циндрявій рясі: для чого тобі, обірванцю, сам гетьман, він у нас один, ми тільки те й маємо, що гетьмана, бо жолду дастьбіг і зброї вже нема, та є ще при гетьманові вольниця козацька! А хто ти такий, чи не московський, бува, шпигун, гей, та чи не по душу гетьмана прийшов звідкілясь? Ану, кажи, хто ти, гетьмана не віддамо, ми вже без зброї, та з головами, а без нього безголовими станемо…
Нетяга сягнув рукою до пояса, де мала висіти шабля в піхвах; шаблі не було, гроші за неї вивітрювалися хмелем з козацької голови; гей–бо, танцювала риба з раком, а петрушка з пастернаком, а цибуля з часником, а дівчина з козаком! —пішов козак повзунком по майдану, приспівуючи: он, святий отче, хата під очеретом, там наш ясновельможний гетьман пенязі рахує, щоб нам уділити, піди до нього, може, й тобі ялмужну дасть!