Єпіфаній стояв на порозі гетьманської світлиці й довго придивлявся, намагаючись упізнати в невисокому й марному обличчям чоловікові вірного побратима гетьмана Мазепи, що на вигнанні сам гетьманом став. Пилип Орлик у черкесці й високих ботфортах, з лисуватим тім’ям і зсутулений у плечах, стояв біля вікна і в пригнобленні дивився на базарний збрід.
Повернув голову на скрип дверей; впізнавши Єпіфанія, показав рукою на лавицю, щоб присів; і подумав Єпіфаній, що Орлик так само тепер безсилий, як він колись у Батурині, і не може нічого вчинити, і не має сили та відваги вийти до міняйлів, щоб, як Христос, нагайкою розігнати їх у три шиї. Не може, бо козаки озлоблені програшем під Білою Церквою і союзом Орлика з ордою, яка, відступаючи з України, потоптала в церквах святі дари й ікони, поробила в храмах стійла для коней, погвалтувала дівчат, дітям головки порозбивала об стіни н покидала у вогонь, — козацтво, озвіріле спустошенням України від Росі до Дніпра, може розірвати свого гетьмана серед торжища на шматки.
То знайшов у цю мить Єпіфаній в особі гетьмана спільника во грісі, і Пилип Орлик, гріх свій усвідомлюючи, підійшов до Єпіфанія, поклав руку на його плече, і сказав тихо, немов на змову зазивав:
— Прости, отче, що скривдив тебе тоді словом: ніхто не знає сьогодні, як поведеться завтра… Тяжко нам стояти віч–на–віч з ордою. Але мусимо вистояти і віру в Бога у себе зберегти… Я присягав, коли мене іменували гетьманом, дбати о добрі отчизни, о її цілості, о розширенні прав та вольностей козацьких, скільки сил і способів маю. Ніхто не примусить мене втратити віру в будучність мого народу…
Єпіфаній проникливо зазирнув у вічі гетьманові, дошукуючись у них впевненості, рівноцінної високим словесам, та побачив там тільки зневіри й смутку тінь, яку Орлик намагався погасити бадьорою річчю. Сказав:
— Прости мені, ясновельможний, негідному тебе роззути, за слово, яке повім. Ти склав присягу і вивчив її напам’ять, як спудей великодну віршу, і тримаєш її при собі відкупом за все, що чиниш. Задумуєш, звісно, справедливе діло, та коли воно обертається злом, ти захищаєшся тією присягою перед осудом і карою людською, немов щитом, і знаходиш у ній для своїх дій виправдання. Що ж робити мені, коли я не маю перед ким присягати, та й хто мене слухатиме, а діло, праведно мною задумане, обертається злом? Чи ж то не з доброго наміру вийшов я уранці на Гончарівський майдан в Батурині, а став помимо волі свідком і співучасником несусвітнього зла? Чи ж то хотів я своїм цілунком гетьмана вбити, чи бажав, щоб мій оклик, яким я зупинив Карла, спричинився до його фатальної рани?.. Немае мені прощення, мене осудить кожен. А про твою білоцерківську акцію, за якої покликана тобою татарська орда опустошила половину України, майбутні історики у своїх діяріях похвалу тобі запишуть за сміливий ризик. Чому я маю каратися за те, що бачив загибель п’яти тисяч люду, а ти не знаєш душевних мук, згубивши народу в десять разів більше?
Гетьман люто зблиснув очима, та витримав його погляд Єпіфаній, бо впевнений був тепер у своїй правоті, і нітрохи не знітився від гордовитої Орликової мови, що прозвучала, як декламація спудея риторики:
— Який би успіх чи невдачу мала наша нація, ми зазнали від своєї діяльності лише утіху, бо працювали для слави й величності батьківщиниі
— То чому ж ти, утішений своїм чином, боїшся вийти на базар до козаків, яким ти не дав жолду, 1 вони після твоєї праці для величності батьківщини спродують зброю разом із своєю честю?
Гіоник гетьман і довго мовчав, потім підвів голову і, дивлячись Єпіфанієві у вічі, мовив невпевнено, а сумнів, що забринів у гетьманській мові, вселяв більше до нього довіри:
— Замість жолду я дав їм іншу цінність. Вона сьогодні може здатися безвартісною, та з часом її вміст набиратиме все вищої проби і колись вивищить нашу націю серед народів… Я вірю в це, мушу вірити, бо, коли б стратив на те надію, — навіщо тоді моє гетьманство і мій труд?.. Я дав козакам і всьому українському народу найсправедливіший Закон — «Конституцію прав і свобод Запорозького війська», за яким вони мають право судити навіть мене. Тому я й не виходжу до них, щоб згарячу, не втямивши глибинної суті Закону, не поквапились застосувати його до мене, бо Закон мій — це не попуск сваволі, а визнання людської гідності…
— Хочеш сказати, що зарано дав їм свій Закон?