Єпіфаній крокував разом з тополями і, підводячи вгору руки, творив молитви, згадуючи їх строфа за строфою; з надр пам’яті видобувалися отченаші і псалми, тропарі і кондаки, ектенії і антифони, весь часословець згадався — небувала радість огорнула душу ченця, і страхітним сном здавалася йому тепер пригода в сільській церкві неподалік Глухова, коли-то замість позабутих молитов з його горла видобувалися прокльони.
«Бог прощає мені, Бог прощає мені!» — кричав до неба самотній серед степу Єпіфаній, та стрепенувся враз від передчасної радості, бо збагнув, що в мислі він має молитви, а уста вимовляють текст Орликового Закону, виписаного на пергаменті, який оповив його груди під сорочкою: писані в’яззю слова Закону спливали рядочками з пергаменту і входили в пам’ять, витісняючи звідти тільки що згадані слова Літургії та псалми Давида, і, посідаючи їх місце, говорили не Божу, а гетьманську правду й немов застерігали, що тільки тоді до нього прийде прощення, коли з церковного амвона, до якого так упевнено прямує через Дикий Степ разом з тополями, донесе їх до людей.
Він не переставав ворушити губами і чув уже не «Вірую, Господи, й сповідую, яко єси Христос, син Бога живого», а карбовані слова Закону:
«Коли в самодержавних державах заховується хвалебний порядок, який самі самодержавці ведуть перед своєю присутністю, кладучи без заборони своє зізволення на спільні міністрів та радників рішення, чому б у вільнім народі не мав би бути збережений такий добрий порядок, який був у Запорозькому війську при гетьманах, згідно з давніми правами та вольностями? Через самодержавство, невластиве гетьманському урядуванню, виросли числені в нашому війську незлагоди, розорення прав та вольностей, посполите утяження. Отож ми постановили при елекції його вельможності гетьмана таке право, яке має бути збережене в Запорозькому війську, що з усіма генеральними особами має радитися ясновельможний гетьман про цілісність Вітчизни, про її загальне добро, і нічого без їхнього дозволу й поради не зачинати своєю приватною владою, не встановлювати і до завершення не приводити…»
Й далі звучали слова найсправедливішого в нинішньому світі Закону; Єпіфаній квапився чимдуж перейти степ і запопасти слободу чи город, над якими підносяться зелені бані величних храмів із золотими хрестами, і він, увійшовши в храм через захристіє, стане на амвон і проголосить перед многолюддям слова правди — для козаків і посполитих, козацьких удів і осиротілих дітей, і люд, у бидлості перебуваючи, визволиться враз від ницості своєї й переміниться в народ, готовий до людського життя на волі. А тоді до Єпіфанія прийде прощення, і він з багатоголосим хором проспіває священний кант «Благословен гряди во ім’я Господнє, слава во вишніх!»
Так думав Єпіфаній, долаючи степ, поки на обрії не завиднілося безверхе село без храму.
— Де ваша церква? — спитав у поселян, які чомусь розмовляли пошепки і, пригощаючи обідом, оглядалися боязко на двері й вікна, наче страхалися, що хтось нежданно увірветься до хати, забере з–перед носа гостя миску та ще й спитає господаря, чому годує зайду з великої дороги, не спитавши на це дозволу в сільських властей.
— Згоріла церква, — прошепотіла закутана понад самі брови в чорну хустку молодиця.
Її висмоктане очікуванням якоїсь біди обличчя пожолобилось у скорботі, вона хотіла ще договорити, та цитьнув на неї чоловік, в якого вуса закривали рота, наче кляп, щоб не міг і слова вимовити, й молодиця, сидячи на лаві, опустила на груди голову, покірно зітхнувши. Проказала по хвилі:
— Не було в нас церкви…
— Як так — не було? —здивувався Єпіфаній. — Чи ж то ви басурмени або віровідступники?
— Хіба тобі, монаше, не все одно? — пропустив крізь густі чорні вуса чоловік, і голос його звучав глухо, мов у черевовіщуна. — Не було й квит. їж собі та й годі.
Єпіфаній відклав ложку — страва більше в рот не йшла.
— Спасибі, що нагодували, — підвівся з-за столу. — Піду шукати село, де є храм, бо проповідувати слово правди маю… А де ви молитеся, вінчаєтеся, дітей хрестите?