Мужики стояли на колінах, як це уміли з побожністю ще до пришестя карликів робити, й хрестилися, а коли священик вийшов за казальницю, повставали і слухали проповідь.
Отець Єпіфаній вийняв з пазухи сувій пергаменту, розгорнув його і почав читати, мов з Євангелія.
— Во ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, Бога, славленого в Трійці. Нехай станеться на вікопомну пам’ять та славу Запорозького Війська і всього народу українського. Дивний і невгадний у долях своїх Бог, милосердний і довготерпеливий, справедливий у покарах, вивищує на мірилі правосуддя одні держави, а інші за гріхи та беззаконіе смиряє, одні уярмлює, інші визволяє, одні підносить, інші скидає долі…
— Господи помилуй! — ревнули п’яні мужики.
— Так і народ стародавній козацький спершу був піднесений безсмертною славою, просторим володінням та рицарською відвагою, якою довколишнім народам був страшний… Потім славетний во вишніх праведний суддя Бог через примножені неправди і беззаконня, покаравши численними карами той народ, знизив, змирив і ледве не вічною руїною скинув долі…
— Свят, свят, Господь Саваот, іспольн небо і земля… — не так уже впевнено прогундосили мужики — де ж таку притчу в Євангелії вишукав пан–отець — і крадькома переглянулися поміж собою.
— Московська держава, — читав далі з пергаменту отець Єпіфаній, — численними способами дорешти зруйнувала наші нрава та вольності і на народ вільний козацький наклала невільниче ярмо…
Зашемрали мужики, а один сказав упівголоса:
— Мана… Диви, куме, чаша знову пляшкою стала.
— Єй же єй!.. А проповідує якийсь обірванець.
— І говорить, скажу тобі правду, не теє… не з Євангелія.
— Тихо, тихо, то таки церковна чаша…
— Бабзделя ти п’яна, яка там чаша?
А Єпіфаній, незважаючи на шемрання, продовжував читати Орликів Закон, щоб за всяку ціну докінчити, бо впевнений був, що, коли дійде до імені Мазепи, поселяни зрозуміють його.
— Тоді славної пам’яті ясновельможний Іоанн Мазепа, повставши правдою та ревністю за цілісність Вітчизни…
— Анафема, анафема! —дружно закричали мужики, та Єпіфаній не спинявся.
— Не менше городам українським чиниться нині утяження. Тому по воєнній колотнечі і після визволення Вітчизни від московського підданства має бути встановлена через вибраних на те комісарів і подана до уваги Генеральної Ради при гетьмані…
— Хто ти такий? — прочумався від хмелю здоровенний мужик у козацькій смушевій шапці з довгим шликом. — Ач який! йому самостійної України захотілося. А дідька лисого!
— Сепаратист! —закричали всі дружно, вимовляючи слово, якого навчилися від карликів, а значення його не зовсім розуміли.
— Мазепинець! — пронеслося зловістям по майдану, а тоді мужики ліктями розвалили церковні стіни, на тичку підняли голубу, всіяну золотими зорями баню і, розмахавши, пошпурили її, дивлячись, як вона падає брудним рядном на поросле глодом цвинтарище.
— Звідкіля ти взявся? — шарпнув Єпіфанія за рясу мужик у козацькій шапці із шликом, копнувши перед тим пляшку, що золотою чашею на мить здалася.
— Я… я приніс вам волю.., —запинався переляканий чернець.
— Тю–ю, та чи ж нужна вона мені? Зовсім нам твоя воля не потрібна Ти б лучче ковбас приніс, щоб ми мали чим закусювати по неділях. Волю ми вже мали і знаємо, що воно таке. На волі порядку нема!
— Вислухайте мене, — боронився Єпіфаній. — Я приніс вам Закон про волю, досить скніти рабами!
— Нам добре так, як є, а ти йди, звідки прийшов. Ми хочемо спокою і сала на три вершки!
— Коли ж ви встигли стати худобою?
— Ну, милий–любий, ти вже забагато сказав. Бийте, братця, зайду, мазепинця, самостійника, таж він на самого нашого царя, благодійника ласкавого, руку підніма!
Дружно кинулися гречкосії на Єпіфанія, били його, товкли, місили ногами. Він терпляче переносив побої і думав у міжчасі:
«Кулака вам треба, а не демократичного закону, нагайками тіло до костей протяти, щоб спам’ятались від болю і втямили, хто єсьте! Віжок, зубил, щоб морди розривали, а не свобода, послушенство вам потрібне, а не Орликів Закон!»
І заюшений кров’ю, зболений, напівмертвий почув крізь марення голос Лебедиці–Мотрі:
«Ти теж їм кулак обіцяєш? Мало для них карликів? Ти хочеш їх будити криком, образами і в такий спосіб завоювати їх серця? Сонного обережно буди, щоб не злякався, полуду з очей не здирай, а вмивай, щоб не боліло, світлом духа не засліплюй, а освічуй, будь учителем, а не погоничем…»