Пішов Єпіфаній з майдану і чув за собою регіт п’яних, вдоволених хмелем мужиків:
— Нас не проведеш на полові, ми стріляні горобці! Знаємо, по чому пуд солі… Волю приніс! Таж зовсім не нужна нам тая воля.. Ну скажи, куме, ти в нас иаймудріший, для чого хохлові, галушці репаній, потрібна свобода? Що ми з нею робитимемо? Тільки людей насмішимо…
— Та воно то конешно, — відказав мудрий кум, чухаючи потилицю. — Коли нема, то й не потрібна, а якби була, то хай би була.. Та що тут говорити, братці, — чого нема, того нема… Пиймо краще, раз на тиждень неділя!
Єпіфаній плівся бездоріжжям. Слобода, в котрій на і землі зостався споганений знак хреста, вже давно сховалась за перелісками, а блюзнірським сміх упряжених людей, яким м’яка й вигідна стала юхтова шлея, нісся за ним, відбираючи рештки сил. Розумів: якою тяжкою не була б його спокута, він зможе визволити від гріха лише себе, а ті люди, які осквернили Храм на землі, у своїх душах, залишаться в невіданні спокутної потреби, і його каяття, і ходіння по муках їх не врятують. Треба піднімати весь народ на хресний хід. Треба вивести весь народ з малості, як виводив Мойсей з Єгипту ситий рабським хлібом люд Ізраїля, сорок років блукаючи аравійською пустелею в терпеливому очікуванні смерті останнього ситого раба.
Мусить з’явитися Месія в Третьому Римі — інакше духовна чума витруїть Божий образ із людських облич, і стане народ навіки безликим, перестане бути народом.
Орда карликів суне на Україну, заполонює її, і прилипають вони, мов поліпи, до великих людей, залишаючи в їх душах назавше слід малості. Де Месія, який своєю смертю при народі навчить його, що можна встояти перед карлицькою подобою, не дати заплямувати себе їхньою тінню або ж віддерти ту тінь від живого тіла, якого болю це не завдало б?
А може, мені суджено стати Месією, може, треба дозволити розіп’яти себе в ім’я спасіння люду? Та чи прийшов уже час для подвигу Мученика, чи виросла в нас своя Голгофа, яку було б видно всьому краєві і муки Месії на ній? Чи готовий я до тих мук, чи готовий народ освятити себе ними і зцілитися? І чи можу я, не пройшовши сам свого очищення, долати шлях на Голгофу?
Помилуй м’я, Боже, по велицій милості твоїй…
Де ж той край, в якому загніздилися карлики, з якого розплідника розповзаються вони, помазані Антихристом, по землі? Як я можу боротися з ними й бажати вмерти від їх рук на хресті, коли не знаю тієї ворожої сили, шкідливої суті їхньої філософії, джерел тимчасової всемогутності? Як я можу протиставити їм свої моральні цінності, не збагнувши їхньої ницості?
Та коли я маю ті моральні цінності, то мушу спершу вигартувати їх серед них. Хто мені покаже до карликів дорогу? Вовкулака? Ніхто інший не покаже, і треба знову йти з ним на змову…
Витрачаючи рештки своїх сил, здобувся Єпіфаній на вовчий голос і завив. Прокотилася луна по степу, вдарилася об стіну байрачних застумів і відлунилась злорадним гавкотом.
У ту мить він побачив, як із далекої гущавини вихопився повіз, запряжений четвіркою чорних тарпанів, — були це коні Апокаліпсису: Війна, Голод, Смерть і Мор.
Правив ними двометровий верзюк з тарганячими вусами і непокритою головою; він стояв, розчепірившись, у повозі, напинаючи ремінні віжки, рвав уздечками кінські морди, бив коней дротяною нагайкою, коні храпіли і дихали вогнем, тратували землю копитами і зупинились біля подорожнього, що лежав долілиць на потрісканій землі.
— Полковник Ніс? — підвів голову Єпіфаній.
— Бери вище! — почувся владний голос.
— Ваша величність… — стетерів чернець, схопився і, стріпуючи пилюку з ряси, чекав неминулої покари за глухівський обман.
Аж тоді розплющив очі і вельми здивувався: на передку повоза сидів карлик, який правив кіньми, а поруч з ним — вельможа в кучерявій перуці, що закривала його всього, мов вивернений кожух.
— Привиділось тобі, преподобний, бери нижче, — сказав вельможа. — Я Меншиков, хіба не впізнаєш?
— Куди ж ти мчиш і звідки?
— З Малоросії до столиці Третього Риму. Сідай зі мною!
І рвонули коні Апокаліпсису, звертаючи з польової доріжки на битий шлях.
Довго чи коротко летіли коні, по землі дудніли чи ширяли в повітрі, мов огненні змії, полишаючи після себе чорну смугу пожарищ…
Спам’ятався Єпіфаній лише тоді, коли на північному прузі болотистої рівнини засвітився до сонця золотий шпиль Адміралтейства над чорними бастіонами царського Гарнізону.
Апокаліптичні коні стали враз звичайним цугом, ліниво повйокував на них карлик–машталір, Меншиков повернув голову до Єпіфанія, що лежав скулений у повозі, й промовив: