Єпіфаній став на лежак й виглянув крізь віконце: церковця з цибулинною банею розсідалася від набитих піском мішків, а від церковці аж до берега Неви стояли в довгій шерензі карлики і передавали один одному із жмені в жменю мокрий, видобутий щойно із дна ріки пісок.
Карлики працювали невтомно, тонкоголосо виводячи при цьому маршову пісню, а біля церковці виростала купа піску, який вони тут же засипали в мішки.
Не витримав Єпіфаній, вийшов, долаючи страх, із сторожки, підійшов до маленьких роботяг й, несміливо обриваючи їхню бадьору пісню, запитав:
— Для чого вам… пісок?
— Екой хахол! —закричали гуртом карлики, на Єпіфанія посіпалися зневажливі, повні ненависті й погорди слова: — Манда хахлацька, жмикрут, самостійник, хитрун! А як там у вас балакають: «Ти почекай, а я посеру», «Пан за пана заховайсь!» А правда, що у вас такі низькі хати, що в печах тільки паляниці можна пекти, а коло хат срачі будуєте і в них гівно тримаєте? У–ух, блядь ти нерусская, він питає, для чого нам пісок!
Розлючені карлики обступили Єпіфанія, готові його шарпати й кусати, та ось один, спокійний і поважний, з пом’ятим, немов шмата, обличчям виступив уперед і мовив повчально:
— Послухай, хохлацька твоя башка: ми хочемо мати багато піску — і вся тут мудрість.
— Я розумію, — відказав Єпіфаній, — що пісок можливо, й потрібен, але для чого ви набиваєте ним мішки?
— Сказано: малорос — нєдорос! А як би ви могли той пісок порахувати? По піщині?
— Навіщо ж рахувати? — все більше дивувався Єпіфаній.
— Ми ж хочемо перегнати всі країни світу по видобутку піску. Усьок?
— А що це дасть?
— Це засвідчить перевагу нашого карлицького ладу: жодна країна світу не буде мати стільки піску на душу населення, як наша колонія! Тепер зрозумів?
— Як не розуміти… — зовсім знітився Єпіфаній. — Але ж пісок у вас ніхто не купує, за які гроші ви їсте?
— Це зовсім інша справа! — розвів руками Поважний Карлик. — Ми стоїмо у Меншикова на спеціальному пайку. Такого їдла ти ще й не куштував: білий хліб, окіст, кури, гуси, індики, балик, червона й чорна ікра, вишнівка, малинівка, заморські вина!
— За що така щедра плата?
— За те, що нас бояться Меншикові піддані.
— То для чого вам так тяжко працювати всуе, коли маєте плату за те, що есьте страшні?
— Ми загартовуємо свій дух у самовідданій праці! — виструнчився Поважний Карлик.
Карлики, які весь час незадоволено галасували — забагато честі хохлові! — раптом стихли. Від бурдеїв, що скупчилися посередині загородженого майдану, мов горбки кротовиння, йшов до гурту машталір Єрмолай, обраний нині магістром колонії.
— Закінчуйте роботу і марш на політиче заняття! — гукнув.
Він підбіг до Єпіфанія, видряпався по його спині на шию, зручно вмостився і пришпорив у боки п’ятами.
— Вперед, хохландія! — пропищав.
Єпіфаній знову відчув у собі стан блаженної приборканості —дивна переміна відбувалася в душі, коли його осідлував карлик. Тільки–но він усім своїм єством протестував проти карлицької жорстокості, дивувався з їхньої нісенітної праці, й у хвилину застанови їхній спосіб життя здавався забавою; була мить, коли він сповнювався лютою силою настільки, що міг стлумити цей низькорослий збрід, розметати його увсебіч, схопивши в руку по два–три карлики разом. Та ось, відчувши на собі погонича, вмить присмирив протест і лють, і огиду, а на їх місце підступно вповзало липуче почуття спокою й безвідповідальності за все, що діється довкруж; він мусив тепер виконувати чужу волю, а чию — стало байдуже, бо ж не бачив над собою мізерності того, хто сидить зверху. Такий стан мав свою звабу: він обіцяв затишок, до того ж голодному й змореному Єпіфанієві супроти волі ввижалися окости, балики, ікра, білий хліб, зрештою, будь–яка їжа, якої він, неосідланий, не знайде або ж тяжко буде її роздобувати, а тут за покору дадуть даром.
Єпіфаній біг підтюпцем, несучи на собі карлицького магістра, й відганяв, як тільки міг, від себе ниці думки про дарований за приниження хліб, та вони вперто всмоктувалися в мозок, й чернець намагався пригадати, коли то ним уже володіла чужа всевладність, проти якої він не мав сил боротися і якій у муках сумління піддавався. Згадав: був це батуринський страх. Але що може бути спільного між божевільним нападом жаху, від якого ціпеніє воля, і звабою спокійної безвідповідальності? А є той зв’язок, є — у меншості своєї волі перед чужою, у карлицькій малості своєї душі.