— Я не збагну, — насмілився вставити слово Єпіфаній, — навіщо винищувати невинних людей?
— Щоб страх був. Повсюдний страх! Без страху раю не сотвориш. Ти ж чернець і знаєш: є страх Божий, і віриш, що до небесного раю без страху Божого ніхто не ввійде… Та я скажу тобі: небесний рай і Божий страх — то казочки для дітей. А земний рай можна створити тільки через земний страх… О так! Я вже старий і руки в мене трясуться, але з якою насолодою я виколював колись людям очі! Відрубував вуха й носи! При людях, на майданах… Виривав з паху муди! А люд ревів від задоволення і — страху. І всі навперебій кричали, що вірять у рай. Бо як тут не повіриш? А бувало — не вистачало жертв, то ми оголошували ворогом таки свого карлика й віддавали на розтерзання…
— І так без кінця?
— Без кінця. Страх — це постійний стан людини в Майбутньому Раю. Як тільки боязнь закінчиться — Рай зникне з нашого горизонту… Ти ж не знаєш: цар сам заохочує нас до страшних забав. Ось іде він по Василівському острові, перебраний за мужика, гатить кулаками в бубон, частує карликів горілкою і позирає на нас підбадьорливо: де ж ваші видовища? А мороз лютий, Нева в кризі… Ми хапаємо з царського таки почту крайнього — був то дворянин Матвій Головін, роздягаємо, вимазуємо сажею, садимо голого на кригу й оголошуємо його демоном, який прийшов збурити Рай… Того демона зняли з криги аж у весняну відлигу.
— А цар вірить у ваш рай?
— Це нас не обходить. Цар і Меншиков знають, що ми їм потрібні, бо ж і їхня влада тримається на страху… Ти нині слухав наше політичне заняття, і тобі дивно було, я ж бачив… Бо ти ще не збагнув нашої політики. Розумієш, ми маленькі ростом, кволі розумом, а тому мусимо осідлувати великих і мудрих. Тебе ж осідлали, осідлаємо і всю Малоросію. Але без царя нам цього не зробити, а тому ми осідлуємо і його. Цс-с-с, не роби великих очей. Осідлуємо не так, як тебе, — хитріше. Оголошуємо, що цар у нас найкращий, що його беззаконні закони найсправедлнвіші, що його табель про ранги зрівнює всіх у малості, крім нього самого, що він найрозумніший, а тому підданим не треба думати — за них думає цар; що діє він від імені народу, а коли що, то й ми сам народ оголошуємо ворогом народу. А тоді наші «язики» розбігаються по всій столиці й виловлюють невдоволенню. Цар усе бачить, знає і розуміє, що без нас йому не обійтися. Отож ми зверху й на цареві.
— А чому ви церкву осквернили? Адже цар побожний…
— По–перше, ми в Божому храмі виглядаємо надто малими. А, по–друге, наш цар зовсім не побожний: у церкві він перед світом виконує артистичну роль. Якщо б ми раптом стали богомільні, то він мусив би нас розігнати, адже церква проголошує милосердя. А де є милосердя, там нема страху. Як міг би панувати цар без страху?.. Для себе ж ми маємо свого ідола, якому поклоняємося, — зодчого Майбутнього Раю великого магістра Тома. Його подобизни в камені розставлені по всьому острову — так розставлені, щоб будь–який карлик, до якого підкрадається вільнодумство, міг наткнутися в кожну мить на великого зодчого з грізно простягнутою вперед рукою — і впору спам’ятатися.
— А яка ваша кінцева мета? —запитав Єпіфаній, сподіваючись, що на це питання Поважний Карлик відповісти не зможе. — Ви стільки проливаєте крові, а в ім’я чого?
— В ім’я рівності і братерства! — виструнчився Поважний Карлик. — Ми хочемо зрівняти світ по своєму зросту!
— Але ж ви бідні, харчуєтесь з князівського стола, і нічого у вас нема, крім піску. Яка рівність може бути між вами і багатим зовнішнім світом?
— Ми зрівняємо всіх по бідності. Самі ж умисно створюємо жебрацькі умови для карликів, щоб вони мали природне бажання підкорювати людей, мудріших і більших, вивищуватися їх зростом, жити плодами їхньої праці і духа, руйнувати на завойованих землях й на чужих костях ставити своїх ідолів..