Гасла ті зводилися до коротких і глибоких фразі «Слава групі вибраних карликіві», «Наше вчення непереможне, тому що воно вірне!», «Наші карлики найвищі в світі!»; біля деяких пам’ятників почесні вартові цілились вказівним пальцем в обличчя карликам і запитували: «Скількома мішками піску ти засвідчив перевагу нашого ладу?», а віднедавна стало модним нове гасло: «Малоросія може бути щасливою тільки в союзі з Майбутнім Раєм, без такої спілки про щастя Малоросії не може бути й мови!».
Кожного дня надвечір Єпіфаній виходив із сторожки й обходив Василівський острів з краю в край. Вдень він був безлюдний, бо прості карлики працювали на піщаних рудниках, а вибрані наглядали за роботою. Потім вибрані сідали за довгі столики й споживали меншиковську пайку: вони чвакали вмисне голосно, щоб дратувати або спокутувати простих карликів, які обіч споживали хліб і воду. Траплялося, що не втримувався простий карлик перед спокусою, підходив до столиків, заставлених смачними стравами, згинався в пояс і показував пальцем на свого побратима: тоді йому давали індичу ніжку або жменьку червоної ікри, а оскарженого донощицьким жестом забирали на допит. Бувало, що хтось із простих карликів піднімався і вигукував у бік рибраних: «Ось той щойно загадково посміхався, я не знаю, що він мав на думці, але посміхався не випадково, мені здається, що він прихований ворог карлицького ладу». Вибрані знову кидали донощикові ситий шмат зі стола, а жертву виводили.
Після обіду відбувся ритуал каяття: прості карлики наговорювали на себе, признавалися, що колись мали супроти магістра й комтурів погані замисли; Єрмолай і Поважний Карлик їх вислуховували, великодушно посміхалися і прощали, зазначаючи, що кожну провину можна викупити самовідданою працею на благо Майбутнього Раю. Ритуал відбувався без кар — на засадах усвідомлення, що зовсім невинних у Карлицькій колонії немає, проте гуманна влада вміє винним прощати.
Коли закінчувалися політичні заняття, карлики розбредалися по острову земляцькими гуртами, і кожен гурт заводив своїх національних пісень: співати рідною мовою в Карлицькій колонії дозволялося.
Та коли десь стишувалася пісня й починалися розмови, тоді до гурту наближався підслуховувач, і пісня знову здіймалася над островом — де монотонно–надривна тюрскська, де урочиста волоська, сибіряки витинали частівки, а українки — їх було не більше десятка — виводили тужливі степові пісні, в яких оплакувалася колишня воля.
Єпіфаній нарешті зважився підійти до них. Присів неподалік і запитав:
— Є серед вас батуринські?
Маленькі жіночки сполохано оглянулись, а одна проспівала:
— Я батуринка, жона генерального осавула Гамалії…
— Ти писала мужеві листа в Туреччину?
— Писала…
— Чому?
— Бо страшно було…
— А тепер?
— Тепер нам усе одно. Ми люди маленькі, який з нас спрос?
— Так легше жити?
— Не легше і не гірше. Животіємо…
— Мотрю Кочубеївну знала?
— Я була з нею на Ладозькому каналі.
— Що з нею трапилось?
— Ти слухай, а я проспіваю тобі пісню про Мотрю.
… Розбив Петро Карла й Мазепу, спіймав Меншиков
Войнаровського у Гамбурзі — настала черга на чернігівського полковника Павла Полуботка, який ще в Глухові на кривавій розправі вразив царя своєю незалежною поведінкою і самолюбством та гордістю роз’ятрив лють самодержавця, який звик до принизливих прохань хоча б мізерних пільг, колінопреклонінь та доносів. Чекав цар від козацьких старшин, які прибули до Глухова за гетьманською булавою, цілковитої покори, ницості, плазування і діждався цього: навперейми засвідчували своє вірнопідданство полковники Ніс, Галаган і Скоропадський, тільки Павло Полуботок стояв незалежний. Могутня постава, міцні щелепи з гудзуватими жовнами, яструбиний ніс, глибокі чорні очі, в яких цар не міг догледіти ненависті до себе, проте відчував її, свідчили про його козацьку непокору і, напевне, пиху за свої незмірні багатства: дві тисячі дворів мав чернігівський полковник, а в скарбниці десятки бочок, вщерть наповнені московськими. червінцями, голландськими талярами, австрійськими дукатами, — і все те щире золото не в Петра, не в Петра!