Мотря стояла посеред майдану ще день і другий, простягнувши вперед руки, й шепотіла сухими губами одні й ті ж слова: «Наснажувала я його на велике діло…»
Я не розуміла тих слів, та чула їх завжди, коли нас після політичних занять проводили гусаком повз Мотрю й примушували у її бік плювати й глумитися над нею. «Наснажувала його на велике діло!» — слухала я і відчувала ту наснагу, якою скористатися вже не могла.
Одного разу пізно вночі я тихо вийшла з бурдею. Карлики спали, а Мотря стояла на майдані, облита місячним світлом; круглий місяць висів над нею, вона простягала до нього руки, наче хотіла злетіти. Я підійшла до неї і спитала:
— Бідна Мотре, чому так чиниш? Загинеш і нікому своєю смертю не допоможеш.
— Жаль мені тебе, жоно мужнього Гамалії, — відказала Мотря. —Жаль, що так зниділа. І не ти одна. Нидіє наш народ… Мій батько, ницим ставши із захланності, вчинив велику зраду: став найвідомішим донощиком в Україні, приклад якого довго наслідуватимуть нові Носи й Галагани. Моя мати в невігласстві своїм благословила батька на зраду. Наш будинок завдяки їхньому злочинові єдиний уцілів у Батурині, як пам’ятник зради… Я хочу врятувати честь моєї вітцівщини, честь України. Хто мусить стати ідеалом національної чесності. Я спробую, і, напевне, не одна я така… Наш будинок буде стояти й тоді, коли діло, розпочате Мазепою, переможе. І я хочу, щоб майбутні вільні люди не потрощили з ненависті до зрадника Кочубеїв палац, а зібралися із святими отцями і біля єдиної уцілілої пам’ятки славної столиці Гетьманщини, де вперше зродилась у гетьмана думка про визволення з московського ярма, відправили замість анафеми панахиду по великому Мазепі. Може, моя віра у вільну Україну, яка наснажувала колись гетьмана, надихне людей на переможну битву. Може, дізнаються нащадки, що з вірою в продовження Мазепиного чину я вмерла на пустирі серед змалілих людей.
Другого дня Мотрі на майдані не стало. Шукали Карлики повсюдно — не знайшли. Сторожові гвардійці теж не бачили її біля воріт. Зродилася чутка, що з великої жаги до волі в Мотрі виросли лебедині крила.
Карлики, зачувши це, створили мисливський гурт, який поклявся перестріляти всіх на світі лебедів. Виконати клятву було їм, звісно, не під силу, проте й досьогодні кожен вибраний карлик мріє вбити хоча б одного лебедя…
А я, коли забачу їх на Неві, потайки годую крихтами хліба. Це все моя покута за страх. Може, я про Мотрю дбаю?.. Та чи стала вона Лебедицею?
— Стала, — відказав Єпіфаній. — Я знаю. Це втёкла від мене чиста моя душа.
— Слава Богу! Втекла душа повернеться, убита — ніколи.
—
Розділ дев’ятий
Вперше за незліченні дні свого перебування в Карлицькій колонії Єпіфаній помітив в очах Карлика тінь жалю. Це здивувало ченця, бо таке почуття, як жаль, було мешканцям Майбутнього Раю невластиве, та ось старий ліліпут витер каправі очі й проказав, гірко зітхнувши:
— Твоє преподобіє, кличе тебе до себе сіятельний князь. А я ж то мав охоту таки сьогодні на політичних заняттях зрівняти тебе з нами. Подумалось, що Меншиков про тебе давно забув… Ан нет!
Він помолов беззубим ротом, провів ребром долоньки по горлу і сплюнув спересердя. Затим кивнув головою й пішов попереду до воріт, де стояли сторожові гвардійці, щось там тихо прошепотів до них, і вони розступилися, піднявши мушкети «на–караул».
Єпіфаній з карликом перейшли через місточок, під яким сльозився чистоводний струмок й, запливаючи під паркан, тут же пропадав у піщаному грунті; далі подався викладеною бруком доріжкою, дійшов до високих фігурних воріт з гартованого заліза, ворота відчинилися, слуги в барвистих лівреях позгиналися, лакейськими жестами запрошуючи гостей на подвір’я меншиковського палацу.
— Ох–ох, — знову зітхнув Поважний Карлик, — не скоро тобі бути зрівняним: його сіятельство до тебе прихильний. Ох–ох!
Через подвір’я — від воріт аж до аркової низької брами, що норою вгризалася в підчерев’я сірого казарменного палацу, вишикувалися лакеї в яскравих кафтанах, шовкових смугастих панчохах, в башмаках із срібними пряжками й дивувалися, що мусять віддавати честь звичайному монахові й огидному карликові. Єпіфаній запитав у Поважного Карлика, за що їм така честь.
— Не нам, а його сіятельству. Кожна церемонія, яка його стосується, мусить бути урочиста й велична. Я впевнений, що й у Сибір його колись везтимуть з музикою і хоругвами…