Втім брама прочинилася, і на подвір’я вибігли два блазні у ковпаках з дзвіночками: вдаючи із себе півнів, вони кукурікали, наскакували один на одного і билися до крові, а втомившись, поставали, витягнувши свої шиї і протяжно запіяли, вітаючи гостей його сіятельства.
— Цей зліва, — пояснив Єпіфанієві Поважний Карлик, — колишній князь Голіцин. Під час свого перебування в Італії з дипломатичною місією таємно одружився з італійкою і прийняв католицтво. Агент царя і Меншикова капітан Рум’янцев — ти про нього багато ще почуєш— розкрив таємницю, тож після повернення Голіцина в Петербург Меншиков зробив його блазнем. А той, праворуч, — колишній граф Волконський. Він теж був у місії Голіцина і на прийомі у Ватікані мав необережність поцілувати папі римському пантофлю.
— Хіба карлицький світ за парканом не кінчається? — занепав духом Єпіфаній.
— Усюди, по всій імперії, — наш світ, — гордо промовив Поважний Карлик. — Тільки й того, що за парканом люди маліють, щоб бути відмінними від поспільства, а тут живуть у повному зрості.
У довгому склепінчатому коридорі тихо стояли кретини з величезними головами й короткими ногами, їх вигляд був добродушний, вони начебто мали заспокоювати прибулого на візит до князя; кретини маленькими ручками показували в глиб коридору, де стояв у парчевій киреї і треуголці маршалок–дворецький. Той кивнув головою, й Поважний Карлик дрібно позадкував і зник умить; дворецький маєстатичним жестом відчинив двері, і Єпіфаній опинився у просторій залі з мармуровими колонами, обвитими ліпленою з алебастру виноградною лозою, з розписаною античними сюжетами стелею, з якої звисали кришталеві люстри із сотнями запалених свічок.
Посередині зали у фотелі сидів князь Меншиков у світло–фіолетовому кафтані, в довгій білій перуці. Він пильно приглядався до Єпіфанія, врешті посміхнувся й мовив:
— Вельми ти сподобався мені в Батурині: я в своєму житті ще не бачив людини, пройнятої аж таким вірнопідданим страхом. Тож думаю, що ти розумієш і страх Божий, який денеколи огортає мене, смертного. Висповідатись мені пора. А ти слухай і постарайся відрізнити праведні мої діла від неправедних, бо чинив я їх і в свою, і в державну користь, і готуйся відпустити мені гріхи, якщо вони в мене є… Бери он пуфик, сідай і слухай… Чи, може, ти думав, що я заведу тебе в храм і вклякну перед сповідальницею?
У очах князя зблиснув лихий вогник і причаївся в глибині зіниць: так нишкне рись, коли бачить, що жертва вже не має змоги втекти.
А Єпіфаній і не подумував про порятунок; він був у цілковитій владі Меншикова так само, як колись у Батурині, здоланий жорстоким спокоєм князя і насланою йому самим дияволом владою карати смертю народ… Але ж якщо дається така влада людині, значить, існує вона в світі: звідкись цей світ її прийняв, узаконив і розпоряджається нею; цю страшну владу терпить навіть Бог — видно, вона йому потрібна… Чи ж то Єпіфанієва справа супротивитися їй, чи ж то має він силу для такого спротиву?
Покора, яка заволоділа Єпіфанієм в Батурині й довела до непрошеного злочину мовчанки на вид найжахливішої збродні, підкрадалася до нього й тепер, намагаючись заволодіти ним і кинути знову в пекло гріха. Що задумав Меншиков з ним діяти, не знав Єпіфаній, та зрозумів, що його митарства за батуринський гріх продовжуються, що князь єдиний, мабуть, вловив проблиск ченцевої непокори в Глухові й хоче здолати тепер його до кінця, щоб не залишилося в імперії непокорених й на розплід.
— Мабуть, не відаєш, — кинув Меншиков недбало, супроводжуючи думки Єпіфанія, — я Войнаровського спіймав.
Чернець уже чув про це, та в цю мить впилася в його мозок страхітлива думка, яка водно переслідувала: жив у Батурині український Месія — може, серед юнаків, може, серед тих дітей, що закружляли на дзвіничій каруселі, — Меншиков, певно, знав і тому, немов Ірод, винищував усіх живих, а утеклих виловив: залишився один Єпіфаній.
Знав чернець, що тим Месією був не він, але ж — єдиний з батуринців залишився живим, то чи ж не йому взяти на себе хрест убитого Месії, чи ж то не сам Бог розпорядився? Квола й боязка думка про своє вище, ніж покутницьке призначення, вкралася в Єпіфанієву душу і додала супротивної сили.
— Я знаю, що вб’єш мене, князю, або віддаси карликам на розтерзання, — мовив Єпіфаній, — та скажу наперед, ще до твоєї сповіді: за Батурин немає тобі прощення.
— Не вб’ю, не втішай себе, — незважливо змахнув рукою Меншиков. — Я ше в Глухові міг тебе на палю посадити, чув бо, що не анафему Мазепі проголошував єси, а нам віщував Армагеддон. А з тебе зроблю жельву й повезу на показ в Малоросію, щоб утямили твої родаки: останній протестант плазуном став. Я ж задумав усіх вас, козацьку потолоч, знищити, щоб ви своїм вільнодумством московських вірнопідданих не заражали. А що не маю змоги фізично всіх убити, — винищу виродженням. Гріх це чи не гріх врятувати підданих всієї імперії смертю вашого непокірного кодла? Кажи!