Поник Єпіфаній, він не мав що відповісти його сіятельству. Меншиков цинічно оголював засади своєї діяльності, не приховував ні жорстокості, ні аморальності. Мало того, у викладі його засад панувала залізна логіка тирана, який може чинити тільки так, як йому диктує державна система, котрій він підлягає, — іншим стати просто нездатний. Іншого сама система викинула б і знищила, і всесильний князь став би знову тим, ким він був дотепер, — пічником, пекарем, теслею, тим самим, теслею, який спритно орудував сокирою на верфі в Голландії, зачарувавш цим Петра, і той збагнув, що таке вміння набагато краще може бути застосоване р політичному ділі, й не розчарувася потім, споглядаючи, як легко й уміло гамселить та сама столярська сокира по головах збунтованих стрільців.
Ні, не винен Меншиков; він, як та сокира, є лише знаряддям у механізмі держави, і навіть якби вивільнився від неї зі своєї волі чи з принуки, то ще не знати, чи мав би право й змогу займатися й надалі ремесним ділом.
— Не гріх, — відказав коротко.
— Ти мені подобаєшся, — просвітліло обличчя в Меншикова. — То слухай далі. Крім того, що я покликаний, як політичний діяч, винищувати непокірних і вельми шкідливих для Московії малоросів, єсьм звичайною людиною: люблю багатство, розкіш, славу, видноту, пиятику і бешкети… Не квапся оцінювати цей бік моєї вдачі, адже майже всі ми, царські достойники, вийшли з найнижчих низів, із людського дна — його величність не полюбляє собі рівних, то чому, опинившись раптом на високих посадах, ми мали б стати іншими? Я ж не один такий. Син костельного органіста з Курляндії Павло Ягужинський став генеральним прокурором. Жид–вихрест Петро Шефіров займає посаду віце–канцлера. Французький плебей Антон Девіер — генеральний поліцмейстер. Ну, а я, — Меншиков підвівся і звів руки вгору, — всі можливі імперські звання маю. Та ще генералісимусом хочу стати — і стану! — Князь вискочив на фотель і став, немов на п’єдесталі; потім, ніби засоромився своєї нескромності, сів, відкинувся на спинку фотелю, поплескав себе долонями по животі й продовжував далі: — Вбрання ми наділи інше, натура ж залишилася та сама… А ось Федору Ромодановському, злодійчукові з Преображенського, де літня резиденція царя, не так пощастило… Цар наш вельми спостережливий: мене запримітив при столярській роботі і, проглядаючи своїм здольним розумом майбутнє, збагнув, що я можу побудувати йому столицю. А Федя полюбляв знущатися над домашніми тваринами — вішав котів і відрубував хвости собакам, то цар узяв його на посаду генерального ката, який примушує за допомогою кліщів, колеса й палів весь народ, і нас теж, думати так, як його величність. Здійснює він вправно Петрову волю — від стрижки боярських борід до страти царського сина Олексія, і сильніший єсть за мене, та не носить шитого золотом кафтана, а червоний каптур, і стільки золота, як я, заграбастати не може. У кожного своя доля… Ти хочеш щось сказати?
— Помилуй нас, Боже, по велицій милості твоїй… — прошепотів Єпіфаній початок п’ятдесятого псалму. — Визволи нас з лабет дияволів.
— Перестань тремтіти, — кинув недбало Меншиков, — я тебе до Ромодановського не посилаю… Ну добре, признаюся тобі у веселіших своїх гріхах… Але чи ж то гріх, коли ми збираємося вряди–годи разом з царем у моєму палаці на «всеп’янєшие собори» і напиваємося так, що слуги нас напівмертвих розвозять потім по домівках? Або що я і всі інші вельможі складаємо підряди на провіант за завищеними цінами на підставних осіб? Спочатку це робилось обережно, за виручку в п’ять тисяч карбованців, потім я насмілився взяти п’ятдесят, а тепер беру по сто тисяч за один підряд — і не менше! Хіба це гріх, коли можна?.. Хтось доніс на мене цареві, той викликав генерального прокурора Ягужин- ського і сказав йому з тим наміром, щоб я про його слова дізнався: «Хто вкраде стільки, що за ті гроші можна купити шнур, буде повішений». Ягужинський поклонився цареві в пояс і відповів: «Невже ви, ваша величність, хочете залишитися без підлеглих?» Петро Олексійович щиро засміявся і передав нашій компанії тисячу золотих на засідання чергового «всеп’янєйшого собору». Скажи, чиню я цим гріх?
Знову задумався Єпіфаній, згадав римське право, яке вивчав колись в академії, довго мізкував, та складу злочину в злодійських махінаціях Меншикова не побачив. Бо ж чи винен він, що держава не тільки дозволяє, а й спонукає красти? Був Олексашка злодюжкою у свого батька — кожного разу не додавав йому з виручки за продані пиріжки по копійці й назбирав золотого карбованця. Такі «злочини» в жодний карний кодекс не занесені, та й батько за подібне не подав би позову в суд на свого шпаровитого сина. То чому ж йому, коли нині він має за батька самого царя, не хотіти мати мільйона нашпарованих таким самим способом золотих дукатів? Хіба за якихось тридцять років може аж так змінитися людина? Сказав: