— Ні, не чиниш цим гріха.
— Ось бачиш, — вдоволено потер долоні Меншиков. — Комусь там ніздрі виривають, пальці вставляють між двері, щоб зрозумів, як треба в імперії поводитись, а ти зовсім легко жельвою стаєш… Ти мені допоможи гетьманувати на Україні: служив зрадливому Мазепі, тепер послужи Меншикову. Жоден владика, хоч ні один не любить надто розумних порадників, без учених мужів, а паче без покірного і освіченого священослужителя не стане сильним ні царем, ні гетьманом. Чому ж бо Петро брав собі в радники премудрого хохла Феофана Прокоповича?
— Я… я не розумію, ваше сіятельство, як це — гетьманом? Ви хочете стати гетьманом України? Може, мені причулося…
— Ви лише подивіться на нього! —зареготав Меншиков. — Він дивується! Так, я хочу стати гетьманом Малоросії… В цьому ж порятунок імперії. Власне, не так порятунок, як її остаточне зміцнення. Ти глибше заглянь в історію і переконаєшся сам: усі ваші гетьмани були зрадниками. Сагайдачний ішов на Москву? Йшов. Хмельницький перед смертю лигався із шведами? Аякже. А Виговський, а Дорошенко? Не кажу вже про Мазепу й Орлика… Вам вірити не можна. Непокірний малорос, ставши гетьманом, відразу ж подумує про зраду. Думкою про своє гетьманування на Україні я поділився з царем зразу після полтавської баталії. То цар, для початку, дав мені місто Почеп на Чернігівщині. Свавільне то було місто: закордонна торгівля, магдебурзьке право, козацькі ради, до зубів озброєне військо, і кожен другий козак—дука, де таких на Московщині знайдеш? Хіба можна байдуже дивитися на кричущу нерівність?
— Так, так, — проказав сам до себе Єпіфаній, — це метода карлицька, я вже знаю: зрівнювати всіх до малості, до бідності…
— Саме так, — підтвердив Меншиков. — Не забувай, отче, що найбільший ворог козака не москаль, який нічого не має і хоче взяти, а багатий козак, який має, а не хоче дати. Таких — в Сибір, на Ладогу! І не нашими, вашими руками. Ви мусите зрозуміти, де ваш ворог, і позбутися його, а коли позбудетеся, тоді нарешті заспокоїтеся в тихому рабстві. Немає кращого життя для будь–якого народу, ніж тихе рабство! За тебе думають, тобі наказують, а ти лише сполняєш… То я спершу скасував у Почепі магдебурзьке право, а ратушу звелів розвалити. Потім заборонив вивозити юхт, сало, віск, олію, смолу, збіжжя, срібло, а якщо й дозволяв, то через московські порти; митниці обсадив карликами — не тільки Почеп, вся Україна донині віддає Московщині мито. Треба ж і нам якось жити… Трохи пізніше попереводив козаків у кавалерійські драгунські полки. Позабирав у свої магазини козацькі гармати, шаблі, намети, горілку, навіть ікону Пресвятої Богородиці Печерської — символ козацьких свобод — реквізував… Поскаржився на мене цареві гетьман Скоропадський, його величність показав мені тую цидулу, помахав на мене пальцем. Я ж, довго не думаючи, приїхав до Глухова, звелів укопати на гетьманському подвір’ї палю з накладною гострою шпицею і сказав гетьманові: «Ось де твій трон, якщо крамольний будеш… Чув я, що в Малоросії з Божою поміччю хліб уродився. А в нас не расте. Накажи відвезти тридцять тисяч четвертей муки в Смоленськ». І повіз серешний гетьман. Але Почепа мені мало: хочу всієї Малоросії, чуєш? Випрошу в царя Батурин, відбудую столицю по- своєму і стану останнім гетьманом України! А ти будеш моїм Феофаном: з амвону недоламані душі доламуватимеш. Хіба це гріх?
Єпіфаній схопив голову в руки і заскиглив, завив: він уздрів в одну мить, як горить не один Батурин, а вся Україна з краю в край. Котиться степами полум’я, пожирає доми, сади, села, міста, ліси, і тягнуться валками чорні погорільці, гнані русявими ординцями, на північ в тихе рабство. Нема вже ніякої надії на волю, тільки б зберегти життя хоч одній парі вигнанців, які могли б колись повернутися на Україну й розпочати новий рід. Хто має зберегти себе — я? Яким коштом?
І тут ревнув Єпіфанієві у вуха громовий голос, що обнадіяв і злякав:
«Феофанові можна, а тобі —ні?!»
Чернець викрикнув ці слова вголос, і засміявся Меншиков:
— То чи ж маю я гріх?