— Чи ж то тільки я согрішив: весь народ мовчки споглядав, як його топчуть. Чому повинен покутувати я один?
— Ти частка народу. Не намагайся вдосконалювати іншого, не вдосконаливши спочатку себе. Не шукай для себе взірця — сам стань прикладом. А коли народ візьме в тебе науку очищення — аж тоді він стане готовий до волі.
Лебедиця–Мотря гладила його лице, руки, все тіло й шепотіла:
— Бідний мій, як ти стомився… Ось інші змирилися з гріхом і, тварям уподібнившись, не думають, цй мучаться, нічого не шукають і не чекають. Добре їм у тихому рабстві. А ти караєшся й терзає тебе навпористий глас Іоанна Богослова, чуєш?
«Ось кінь чалий, а той, що на ньому сидить, ім’я йому Смерть, і за ним слідом іде пекло. І дана їм власть вбивати мечем і голодом, і мором. А вигляд сарани подібний до коней, а обличчя в сарани людські… Та з’явилась на небі велика ознака — жінка, зодягнена в сонце, а під її ногами місяць, а на її голові вінок з дванадцяти зір… І сказала жінка: ти мусиш пророкувати народам і царям, ти достойний взяти книгу і розкрити печатки її. І зрозумієм: хто до полону веде, сам піде в полон, хто мечем убиває, той сам буде вбитий мечем, і впаде Вавілон — город великий, бо лютим вином жадоби своєї напоїв усі народи!»
Єпіфаній стояв посеред келії, звівши вгору руки, і повторював за Іоанном Богословом слова Апокаліпсиса, і були це його слова, усвідомлені ним — у часі, змісті й потрібності на шляху до мети.
— Ти готовий? — спитала Лебедиця–Мотря.
— Так.
— То ходімо. Я покажу тобі те, що мусиш побачити.
Вона сама вийняла із сховку кожушок і стала птахою, Єпіфаній обняв за білу шию Лебедицю, і вони разом злетіли в незмірність висоти. Маліли внизу дерева, і байраки ставали схожі на буйний зелений мох, і Чугайка стала в’юнкою змійкою, а лебедине озерце — зеленою цяточкою, — і опинилися вони на вершині високої гори, що виросла над Чугайкою й перемістилася в саме серце України, стали посеред дитинця, обгородженого зубчастим муром замку, звідки стримів у небо гострий шпиль.
— Це фортеця нашого духа, яку ніхто не здолає, — сказала Лебедиця. — А той шпиль — висота Духа. Хто його досягне, той стане вільний. А тепер поглянь довкола: ось увесь твій простір у часі — із заходу на схід, із півдня на північ — і доки око твоє гляне — все це Україна. Ти бачиш її велич і красу? Хто може її здолати? І хто ми такі у Бога, коли дозволили карликам зневолити цей сот? Он синя бинда Дніпра розтинає твою землю. Он золоті бані незнищених храмів Печерських. А на західному обрії біліє пруг Дністра, за яким стали на захист нашої землі Карпатські гори, а з їх ізворів стримлять хрести Манявського скиту. На півночі сіяє банями соборів старий Чернігів, а на південь — гладь Чорного моря. Внизу ж під нами метушиться київський Поділ, звідки йде наука на весь світ. Усе це наше, наше! А ти впокорився мізерним карликам, возиш їх на своїй спині і стогнеш: пропало все! Як усе це може пропасти, куди дінеться, які землетруси знищать цей простір і красу? Маловіре, твій час не закінчився в Батурині, він щойно там розпочався. Ти готовий іти далі й сходити свій край у всьому його часі й просторі?
— Готовий.
— Тоді вертайся, звідки прийшов, зроби там те, що продиктує тобі твоя совість, а потім бери хрест, клич народ і йди з ним у хресному поході до фортеці його духа.
Вдарив дзвін, Єпіфаній прокинувся. Лунав–божеволів мідний лямент над Петербургом.