Полуботок думав уголос, можливо, він забув і про Єпіфанія, який ловив кожне його слово, сидячи поруч hi лежаку, і про карлика, що сховався під прічею. Він знав, що завтра помре і сповідався перед Богом.
—…За рік я вернувся із страшної ладозької каторги, якої не знали, напевне, єгипетські раби на будівництві пірамід. За двадцять років при Петрі загинуло на каналах і петербурзьких болотах двадцять тисяч козаків. Хто нам поверне борги за кров?
Цар не йняв віри, що я вернувся, лютий був дуже, і старого гетьмана Скоропадського притьмом викликав до Петербурга. Ласкаво там приймав його, частував та все застерігав перед лукавим Полуботком… Скоропадський на смертному одрі признався мені у всьому. І картав цар гетьмана ще й за те, що мене наказним у Глухові зоставив… Довго тримав Петро в себе Скоропадського, поки— на моїх очах — не прибула до Глухова призначена царем Малоросійська колегія з президентом Веліяміновим на чолі. Розпочалося пряме царське правління на Україні: збори податків, розміщення консистентів по містах і селах, обсадження полків московськими офіцерами… Веліямінов заспокоював мене, мовляв, усе цс робиться з метою контролю за дотриманням переяславських угод та для захисту простих козаків і посполитих перед зажерливою старшиною. Отакої… Обнадіяний царськими милостями та подарунками Скоропадський повернувся на Україну і, побачивши навіч царську підступність, помер з горя. Я ж залишився невибраним наказним гетьманом з дорадчим голосом при колегії.
На Україну тим часом прибуло вісім драгунських полків: у Ніжині заквартирував полковник Толстой, у Стародубі — Кокошкін, у Чернігові — Богданов, у Переяславі — Яковлев. Як ото у святому письмі: розділиша ризи і меташа жребій…
Тоді я написав два листи. Один цареві з петицією про підтвердження козацьких вольностей та про гетьманські вибори, а другий — Пилипові Орликові в Салоніки.
«Пане гетьмане, — писав я Пилипові, — корив ти колись мене у своєму листі за те, що москалям служу. Бог іще розсудить, хто більше зробив добра отчизні — ти чи я. Я ж бо на Україні залишився — не всім іти на чужину, хтось мусить дома діла вершити. Україна може постати лише на Україні… Та слава нам буде, коли ми обидва одне добро чинитимемо. Лютий ворог розділив нас і поодинці поторощить. Поєднаймося, пане–брате, у спільній боротьбі, то дасть Бог — і переможе. Ти краще знаєш європейську кон’юнктуру; коли настане слушна мить, шли до мене гінця з листом, а я із своїми полками, які ще в мене є, вийду тобі назустріч…»
Довго не знав я, чи дійшов мій лист до Орлика. Стало мені відомо, що капітан Рум’янцев, який виловив царевича Олексія та Андрія Войнаровського в Європі, гасає із своїми нишпорками на півдні, купців перевіряє, перебіжчиків ловить — міг же мій гінець потрапити йому в лапи… Та скоро я заспокоївся: цар написав мені милостивого листа, пообіцяв сам приїхати на Україну, і ось на Благовіщення минулого року прибув до Глухова з царицею і Меншиковим.
На обідні в Успенській церкві цар сам читав Апостола, а на майдан сходилися з примежних сіл і городів люди: хто їм велів іти, не знаю, я їх не кликав… Та Бог з ними, думав я, захотілося їм зблизька поглянути на Божого помазаника, хай дивляться. Люди — гави, їм — що комета на небі, що цар на землі — невиданна… Та коли ми вийшли з церкви, я почув таке, у що й досі важко повірити. Я знав, що Меншиков порозсилав по Україні карликів: незримі вони, та люди смертельно їх бояться. Кажуть, карлики так дрібніють, що непомітно можуть залізти в душу, а тоді людина вже не своїм розумом думає і не своїми словами розмовляє… Певне, таке сталося з народом, який прибув на майдан Успенської церкви, бо хіба міг він із власної волі спромогтися аж на таке раболіпство, коли цар з’явився на паперті? «Не хочемо свобод! — викрикували вони надривно. — Нам добре в неволі й підданстві!» «Геть із самостійністю України!» «Усі гетьмани — зрадники!» «Полуботка під арешт!» А монахи з Києво–Печерської лаври, які прийшли привітати царя, скандували вельми розумне гасло, бо вчені були: «Геть парад суверенітетів!»
Цар вдоволено посміхався, Меншиков заглядав йому в рот, мовляв, ось як я підготував хохлів до свого гетьманування на Україні, віддай своєму улюбленцеві всю Малоросію; а мені обличчя палало від сорому і душа судомилась від кривди за таке каліцтво моїх людей; я суворо спитав президента Малоросійської колегії Веліямінова: