— Це ви їх навчили такого?
— Пане наказний, — криво посміхнувся президент, — хіба не бачиш їх натхненних облич? Це голос твого народу, змирися нарешті з дійсністю. А ні, то… — Веліямінов нахилився до мене і прошипів упівголоса: — А ні, то зігну вас так, що й інші тріснуть! Цар давно вже наказав перемінити ваші давнини, щоб ви почали жити по–нашому. Нині я вам указ!
Зрозумів я тоді, що гра в державність закінчується. Та все ще зажевріла слабка надія, коли цар забажав пообідати із своїм почетом і колегіатами у глухівській гетьманській канцелярії.
Цар, добре подпіяху, звелів мені сісти поряд з ним, він попліскував мене по плечу, налив оковити і, сам захмелівши, сказав таке, від чого жаром сипнуло мені спиною: «Не вір, Павле, тій ворожці, яка напророкувала тобі гетьманство: не будеш гетьманом на Україні. Понеже відомо, що від Хмельницького аж до Скоропадського всі гетьмани були зрадники і що велике від того горе терпіла наша держава, а найпаче Мала Росія — ще свіжа пам’ять про Мазепу, — то через це належить знайти нам вірну людину, про що постійно дбаємо, а поки такий знайдеться, уряд ми визначили. Ось тобі Веліямінов»… Цар довго пропікав мене поглядом і закінчив так: «Багатий єси, то мусиш половину свого скарбу в царську казну віддати. За що? А так… За те, що живеш на землі… І ие жди листа від Орлика, лист уже в нас. Пусте ви задумали: малоросійський народ не підтримав Мазепу, не піде й за вами. Хіба ти не чув його волі нині майдані?»
Хвалити Бога, я ще встиг розпорядитися частиною свого скарбу… Незабаром цар викликав мене до Петербурга разом із суддею Іваном Чернишем та писарем Іваном Савичем. Не знаю, де вони. А я ось тут. За листа до Орлика, якого таки виловив Рум’янцев і копію зняв, мене засудили до вічного ув’язнення. Та на цьому не кінець— допитують тепер про золото. Не буде їм золота, золото в могилі…
— Замовкніть! — скрикнув Єпіфаній.
Тоді виліз з–під нар карлик Опричник, заскакав, заверещав:
— Ви маєте розмовляти про могили, його сіятельство наказав! Говоріть про могили!
— Пропади ж ти в трястя та в болото! — вперше визволився Єпіфаній з–під влади ліліпутів, він розмахнувся ногою і загнав під прічу Опричника.
— Загартуй своє серце, отче, — мовив Полуботок. — Завтра відбудеться розправа над моїм тілом і твоєю душею.
…Цього разу кат Ромодановський обходився без підручних. Один лише карлик Опричник сидів непомітно в кутку катівні й ножиком розколював на скіпи липову дошку, втішно усміхаючись при цьому. Посередині склепінчатого підвального каземату стояла диба — невигадливий дерев’яний верстат у вигляді безверхого хреста, з якого звисав шнур для підвішування допитуваного, а під дибою чорніла холодна іще жаровня, в яку Опричник накладав білих скіпок.
Полуботок сидів на долівці, спокійно очікуючи мук. Ромодановський у розщепленому червоному кафтані походжав по каземату, пробував рукою перекладину на дибі, посіпував за шнур і був схожий не на ката, скоріше на коваля, що готує кузню для роботи. Він з цікавістю поглянув на бліде, мов гашене вапно, обличчя ченця і, певне, помізкував, чи буде потреба займатися ше й ним; кат потирав долоні і раз у раз поглядав на ковані двері. Врешті вони відчинилися й до каземату увійшов цар Петро і князь Меншиков. Вони присіли на лавицю під стіною, цар сперся ліктем на коліно і, вдивляючись великими блідими очима в Полуботка, смикав гострі кінчики вусів. Сказав згодом:
— Ось де зустрілися Петро з Павлом… Чи не краще було, Полуботку, разом з нами мед–горілку пити й жити в достатках, поки живеться? Що скажеш на це, Павле Леонтійовичу?
— Розпочинай допит, царю, — відказав Полуботок.
Єпіфаній аж тепер почав упізнавати гетьмана — по розкрилих сивих бровах, чорних глибоких очах і орлиному носі: обличчя на ньому не було, воно осунулося до шиї брезклими складками.
— Як так, то й так, — мирно промовив цар. — Мені потрібно знати, звідки взялося в тебе стільки золота. Довго я над цим думав. Був ти багатий, що й казати, вільно торгував, поки ми не поставили на границях свої митниці, — могли в тебе водитися венецькі дукачі, еспанські дубльони, цісарські таляри і секіни турецькі… Та не можу ніяк збагнути, де захована в тебе скарбниця, з якої ти, немов поліна з дровітні, добував злитки черленого металу та ще й золоті самородки, на морські мушлі схожі. Ми їх трохи знайшли у твоїх куфрах у чернігівській резиденції…
— Не забрав усього Остап, — зітхнув Полуботок.
— Твій син? Знаємо, розшукували… Не вернувся з Європи до свого доброго царя. А жаль. Він, гадаю, був би податливіший, ніж ти… А втім, ми все вже знаємр. Рік тому Остап навантажив у Чернігові на вози вісім' діжок золотих злитків та самородків і подався з тим невеликим караваном до Архангельська. Там найняв шхуну, добрався крізь холодні шторми до Англії і здав скарб у депозит англійському банку Ост–індійської компанії на чотири відсотки дивіденду річно. Так чи не так?