Помешкання Вергуна складалося з двох невеликих кімнаток, з’єднаних прямокутним отвором без дверей, і в другій повно книг, складених попід стіною. Не чуючи припросин професора, який виймав з комоду запорошений бутель з наливкою та копчену пахучу рибу, стояв Єпіфаній і заворожено дивився на книги, яких не бачив, здавалося, сотні літ; не питаючи дозволу, він просто-таки увірвався до кімнатки, хапав книги одна за одною, розгортав, прочитував заголовки, відкладав, тулив до грудей і щось шепотів.
— Зголоднів, сердешний, — промовив сам до себе Тимотей, підійшов до Єпіфанія, взяв за руку й повів до першої кімнатки, всаджуючи його за стіл. — Надивишся іще… Вся мудрість українська в Петербург перекочувала. Пригощайся й погомонимо часок.
— А там, — невизначено змахнув рукою Єпіфаній, — там уже нікого й нічого не залишилось?
— Там залишився народ, — відказав Тимотей. — А де є народ, там єсть мисль витворна… Філософія, синку, то не стоси книг, не наука, не мистецтво, не політика і не релігія — то сфера духовного життя й. діяльності людини. А народ залишився у своїй сфері и щоденно має можливість з’ясовувати для себе сенс свого буття… Я теж для себе з’ясував той сенс і спробую сьогодні викласти його тобі. А ти ще молодий, вернешся на Україну і помножиш своїм і людським досвідом моє розуміння нашого призначення на землі. Сам Бог послав мені тебе — я ж уже не встигну повернутися.
Єпіфаній глянув на Тимотея і сокрушився серцем: дуже підупав професор. Сіре обличчя мішками взялося під очима й на щоках, проте пугар підбадьорив його, він заговорив збуджено:
— Вже майже сотню літ годує Україна розумом Москву. І не жаль було б ділитися багатством із сусідою — хай і він має, хай повниться культурою весь світ, та ні ж: бере за своє, зриває з нас родові таблички і шпурляє в грязь… І вже учитель царської родини поет та друкар Симеон Полоцький, і вже блюститель всеросійського патріаршого престолу Стефан Яворський, і великий дидаскал київський, а потім ректор греко–латинської московської школи Єпіфаній Слазинецький, і письменник Дмитро Туптало, митрополит ростовський, і нарешті кладезь усіх нинішніх мудростей — поет, філософ, астроном і політик, псковський єпископ і голова «вченої дружини Петра І Феофан Прокопович — всі найменовані московськими, і дико лютує російське духовенство, коли ми нагадуємо про наше українське походження. Топчеться римський люмп на грецькій культурі і пасеться на ній, і знущається з неї… У нашій професорській колонії теж чимало вчених: Кульчицький, Лопатинський, Бужинський, Волатовський, я, грішний, — всі вихованці Києво-Могилянської академії!
— Велику ціну взяв царський двір за посланих на Україну карликів, — тихо мовив Єпіфаній.
— Не розумію, синку.
— Потім поясню… Так що ж робить для царя «вчена дружина»?
— Допомагаємо Феофанові обезсмертити діяння Антихриста Петра.
— І кари Божої не боїтеся?
— Хто має очі, той побачить: образ Антихриста про ступає крізь славословіє, мов стара фреска крізь олійну фарбу богомаза.
— Усі ми втішаємо себе малими ділами, велико согрішаючи своєю участю в ділах неправедних…
— Правду кажеш… І все ж ти вернувся з Батурина живий і торуєш народові дорогу до покаяння. А загинув би — і дорога та споришем поросла б… А ми, не макйй1 змоги написати історію гетьмана Мазепи, пишемо історію Петра, і зрячий уздрить… Залишився таки Феофан живий і книги філософські пише, а ті книги візьме колись наш нащадок і умудрить себе, і гріх йому простить.
— Та хіба можна так вживатися на світі і жити? Чи ж простять люди, чи забудуть Феофанові блюзнірські слова його панегірика, виголошеного у Святій Софії на честь Петра: «Псы не угрызут господей своих, звери свирепые питателей своих не вредят: лютейший же всех зверей раб пожелал угрызти руку, ею же на столь высокое достоинство вознесен». Це так він про Мазепу, покровителя свого, лицаря, який з рабства Україну прагнув визволити! Чи вимовив хтось у світі подліші слова самоприниження?
— Я згоден з тобою… Але написав Прокопович ще й мудру басню про сільську та міську миші… Запросила сільська миша міську на ласощі принадні. Та хтось там двері відчинив, і придворна в знайому дірку шуснула, а сільська по чужих дорогах блукала і, лиш вночі досягнувши рідних околиць, сказала: «Вітай, безпечна бідносте наша з хлібом простим!» Оце тобі й уся правда. Ти ще вернешся до рідних околиць, а ми тут поздихаємо на царській трапезі…