Єпіфаній підвівся: він зрозумів, що йому треба йти в колонію й готуватися до великого діла,
— Спасибі, вчителю, за науку, — поклонився доземно.
— Йди здоров, сину, — відказав Тимотей Вергун, не підводячись. — І пам’ятай: суд над світом буде, він уже почався. Кожен твій вчинок — суд, і за кожен свій вчинок ти підсудний… А втім — письменний єси, і яко Бог навчить тебе, так і живи.
Сонце вже сховалося за Меншиковським палацом, блищав тільки золотий шпиль Адміралтейства, та й той поволі меркнув — падали бліді сутінки на Петербург.
Козаки–землекопи розгиналися, кидали долі джагани й лопати і тяглися, мов підбиті птахи, вздовж Неви на Козацьку Слободу — до своїх бараків і бурдеїв. Були вони чорні, брудні й зарослі, були вони згорблені, підупалі й мовчазні; козацький ключ байдуже минав ченця, що стояв скраю проспекту й не міг відірвати погляду від знедолених рабів, які ще вчора замість лопат тримали в руках шаблі й мушкети і були пострахом для турка, ляха й москаля.
Йшли неконвойовані — сотні, а може, й тисячі, і жоден не звертав з розбейканої дороги, ніхто не зітхав і не вимовляв прокльонів — німа отара покірно долала той невеликий відрізок шляху, яким мала пройти, щоб отримати пай і набити будь–якою їжею спорожнілі шлунки.
«Та невже це вони, козаки, які ще вчора — пішо чи кінно — з розвіяними на вітрі чубами, з піднятими шаблями, з буйним степовим гиком вривалися у ворожий стан, змітаючи все на своєму шляху? — думав скрушно Єпіфаній. — Як могло трапитися, що так умент лицарі перемінилися на худобу? Чого не вистачало їм там, на волі, чого не виховали в собі, що так легко здалися? Мабуть, мало для лицаря бойового запалу, залізної орденської єдності і хвилевих перемог… За воїном мусить стояти інститут державного послушенства, якого ніколи не знав козак, вихований безконтрольною вольницею і розгнузданим правом козацької охлократії. Що залишається йому, коли це право в нього відбирається? Ніщо. Хто за ним стоїть, хто його відстоює? Ніхто. Він усвідомлює це тільки тоді, коли з його рук вибивають шаблю, і упадає тоді духом і з лицаря вмить стає рабом. Що потрібно дати народові, щоб він народом залишився, коли в нього відбирають меч? Сто разів правий Тимотей Вергун: мисль, просвіту, науку права і державності, філософію буття. Крізь які інститути слід провести народ, щоб він мав усе це про запас на випадок поразки? — Тільки крізь храм науки і духовності. Хто підніме і поведе його до Храму? Я? Але ж я сам того Храму ще не знайшов. Де він має стояти — на уярмленій землі чи в безпечній чужині? — Тільки дома!.. Треба скликати люд з усіх усюдів до рідних домівок. Бо що можуть вдіяти козаки на турецькій землі, що може вчинити гетьман Пилип Орлик в далеких Салоніках, що вимислять вчені для України в Петербурзі? Хто трубним зовом скличе їх на рідну землю, яка без иих вільною стати не зможе? Я?!»
Єпіфаній дивився на сірих, уподібнених один до одного людей, він думав про те, що і раби, і рабовласники через знеособлення втрачають відмінність облич; він мовчки викликав Із чорної валки хоча б одного раба, який ще не втратив козацького обличчя.
І вийшов козак.
Був це сивий кремезний чолов’яга з палаючими очима, сповнений люті й гідності.
— Чого кличеш мене, святеннику? — спитав із зневагою в голосі. — Утри сльози, слинявче, — не час нині плакати й правити панахиди. Ставай поруч зі мною в гурт і разом будитимемо їх на повстання, — показав на збайдужілу отару рабів.
— Вони не мають зброї, — відказав Єпіфаній.
— Кулаки мають.
— Кулаками не навоюєшся, розум їм потрібен.
— Даси їм розум, ходи з нами. Усі, хто хоче волі, повинен пройти через тюрму.
— Страшні слова говориш, чоловіче. Увесь народ — через тюрму?
— Тільки той, хто хоч на мить втратив свободу, вміє і має право прагнути її.