То порадив Єпіфаній:
— Вп носите пісок з ріки на берег і цим поглиблюєте русло. А коли б ви його, у тих мішках, поскидали у воду впоперек ріки, та ще й прикидали камінням, то згодом утворилась би коса, по якій можна піти вбрід.
Карлицьким радощам не було впину: хохол, звісно, дурний, бо ж — хохол, зате хитрий, дивись, до чого додумався!
І почалась робота. Більше півроку носили прості карлики мішки з піском і камінням, кидали їх на дно Неви, висипали косу. Взимку ламали лід і безупину працювали, щоб навесні піти вбрід на столицю, яка чомусь призабула про них, і харч став гірший, а врешті й зовсім перестали з’являтися на острові меншиковські постачальники…
Та біда біду кличе: прослизла чутка, що цар тяжко хворий — таки сповнюється проклін Полуботка! — а Меншиков квапно збирається з Малоросію, щоб там стати гетьманом.
«Що буде з нами?» — бідкалися карлики.
В кінці довгої й виснажливої на роботах зими вдарив справжній грім. Сторожі, які вартували карлицьку колонію, одного дня вигукнули злорадно:
— Моліться, карлики! Імператор всея Русі Петро І упокоївся в Бозі!
Вість про смерть царя смерчем пронеслась над островом й надовго загнала в бурдеї карлицький люд: як житимемо без покровителя?
Ніхто вже не виходив на піщані роботи, припинилися й політичні заняття. Днями й тижнями тільки вітер гнав по острову снігово–піщану порошу й надимав брудні кучугури навколо пам’ятників великому магістру Тому, біля яких давно вже не стояли в почесній варті карлики, і до весняних відлиг лише голови ідолів із засніженими більмами очей визирали із заметів — сліпі, смішні і жалюгідні.
Вибрані карлики виходили з бурдеїв, коли наставала ніч. Вони вдивлялися у вікна Меншикового палацу і самі не могли сказати, з темних чи освітлених шибок варто їм більше радіти. Якщо в палаці темрява, то це могло означати, що сіятельний князь уже покинув Петербург, а тоді карликам доведеться вмирати голодною смертю — адже нічого ж робити не вміють, коли ж вікна горять, то напевне шанси Меншикова після смерті царя пішли вгору, і ще не знати як поведеться князь з царськими улюбленцями.
Непевність зробила вибраних карликів м’якшими й податливішими. Коли настала весна, вони всі гуртом приєдналися до простих карликів, явно запобігали перед ними, признавалися, що не зазжди були до них справедливі, заговорили про те, що треба перебудувати спосіб життя в колонії — дати простим карликам більше свобод; і всі разом носили каміння, висипаючи в ріці поперечну косу.
Магістр Єрмолай скасував політичні заняття й спочатку несміло, а далі все відвертіше ганьбив тирана Петра, який позбавив їх рідних домівок, де їм незле жилося, й переселив на безлюдний острів для неминучої погибелі. Народний костоправ Кавун з тугою заговорив про Малоросію, край медом і молоком текучий, який імператор обіцяв віддати карликам у володіння, немов Мойсей гебреям Ханаан.
Коса на Неві підростала, і Єпіфаній, бредучи по коліна, добирався нею вже до половини ріки. Карлики працювали невтомно і, занурюючись у воду попід пахви, йшли слідом за Єпіфанієм, несучи на плечах мішки з піском.
Карлицький ентузіазм не знав меж. Один лише Поважний Карлик з підозрою спостерігав за громадою: він почав помічати, що простим карликам вода досягає лише до пупків, а вибрані занурюються мало що не з головами. І враз у панічному страху втямив, що в колонії порушилась заповітна рівність: прості карлики почали рости, а вибрані — маліти.
Своєю тривогою він поділився з Єрмолаєм, магістр вишикував на березі всіх карликів і переконався, що виплекана всією історією карлицької колонії ідея рівності втрачає силу. Він наказав народному костоправу Кавунові негайно провести для вибраних сеанси лікування.
Карлик Кавун прийняв за день всіх вибраних, він гатив їх кулаком по хребту, давав стусани під сідниці, та це нічого не допомогло — вибрані карлики все одно залишились меншими. Кавун займався лікуванням щодня, а пацієнти все одно маліли, і зрозпачений магістр наказав прив’язати шарлатана–костоправа до шворня, що стирчав на цибулинній баиі колишньої церкви, й залишити його там без хліба й води.
— Здихай! — закричали вибрані карлики, повторюючи крилату фразу Кавуна. — Нам буде більше що їсти!
Прості карлики щодня підростали, зрівнювати їх вибрані не мали вже сил, бо самі стали зовсім маленькими, зате тепер тісніше трималися разом, зміцнюючи партій' ну дисципліну і огризаючись на вирослих.