Вирослі карлики створили окремий гурт й перестали спілкуватися з вибраними; гарячіші водно ганьбили їх і обзивали карлократами. Карлократи щодня вели потайні наради, готуючись до відвертого наступу па вирослих. Крім того, вони намагалися переманити на свій бік противників і одного таки звабили: був це колишній суддя Конотопської сотні Кочерга, який давно–давно зліліпутився, беручи хабарі. Тепер же почав рости, та наздогнати вирослих не зміг і з заздрості виповів їм непримиренну війну. В Єрмолая закралася підозра, що Кочерга хоче цим завоювати собі популярність серед вибраних і усунути його з посади магістра; однієї ночі ренегат Кочерга пропав, пішла чутка, що його втопили в Неві…
Тиха боротьба між таборами тягнулася недовго: одного дня викресалась іскра. Сталося таке, чого ніколи не сподівалися вибрані карлики: вранці вони не побачили на острові ні однієї подоби великого магістра Тома. Всі ідоли були повалені й лежали потрошені на землі.
Зчинився несусвітній писк у громаді вибраних.
— Вчинено акт вандалізму! —кричав Єрмолай, і шелепи в нього набрякли, мов у маленької горили. — Осквернені пам’ятки мистецтва та історії!
— У вас нема історії, — відказували вирослі й реготали: — Ви ж самі нас навчали, що до вас на світі нічого не було.
— Був Том — найлюдяніший із людей! — запищав карлик Опричник, втираючи сльози. — Все, що нам нині залишилося, — це Том! Петро —тиран, Меншиков — злодій, і кожного після них ми самі спаплюжимо, тільки великий магістр був непогрішимий і святий. Він нам замінив Бога, і ми без нього — ніхто!
— Ваш Том був першим бузувіром! — відповідали вирослі. — Хто скарав на смерть невинних карлиць? А скільки потім загинуло карликів за одне слово «пірует»! Ви про це мовчите?
— Яке блюзнірство! — розводив руками Поважний Карлик. — Ви замахнулися на святая святих. Хто валить пам’ятники магістру Тому, того хай покарає Бог!
— Але ж ви Бога досі не знали, невже смерть свою уздріли, що молитесь? — запитала висока біла жінка, була це жона генерального осавула Гамалії.
— Усіх, усіх зрівняти! — біснувався карлик Калмик і випльовував чорну піну з рота.
— Пізно вже зрівнювати, — застогнав Кавун, сидячи на цибулинній бані без хліба й води. — Якби то знаття, що вони мають здатність рости! Ми б їх усіх… А тепер пізно. Пропали ми, це я бачу із своєї висоти. Де ті обрії Майбутньою Раю, про який нам водно брехали на політичних заняттях? Нема нічого на тих обріях — пустка…
О горе, горе! Ми, карлики, завжди мріяли про світле майбутнє, а про свою власну будучність не подумали ні разу… — І прошепелявив, конаючи: — Нажеріться того хліба, якого мені не дали: я голодую, а вам буде більше що їсти… О прірво, нас нагодувати не можна, нас треба витруїти, мов бліх!
Без ідолів карлики стали зовсім безпорадні. Вони враз утратили свою ідею влади і стали неорганізованою бандою. Здеморалізована партія вибраних карликів ринула разом до складу, де ще зберігалися запаси їжі, які донині мудро розподілював між карликами Єрмолай за принципом — з кожного за можливостями, кожному за працю; принцип тепер порушився, кожен кидався на колишнього друга по партії вибраних і добирався до горла зубами.
Не втратив глузду тільки Поважний Карлик. Він порозштовхував оскаженілих недоростків і скомандував:
— В колону! Втрата партійної дисципліни — наша смерть! Нам повалили пам’ятники Тома, а ми намалюємо його образ і підемо з ним до світлого майбуття!
Карлики спам’яталися. Вмить розібрали спорожніле приміщення складу, вуглем понамальовували на дошках подобу великого магістра Тома, підняли дошки повите голів і закричали:
— Виходимо з окопів! Вчення Тома безсмертне! З іменем Тома переможемо всіх ворогів — на землі, в небесах і на морі!
Тим часом вирослі подалися гуртом до Неви і пішли вбрід.
— Вперед! — заволав Єрмолай. Він видряпався на плечі Єпіфанієві й прошепотів до вуха: — Будь другом, провезли востаннє…
І рушила колона вибраних карликів. Попереду йшов Єпіфаній, несучи на горгошах Єрмолая, а за ним з останньою вірою у світле майбутнє дріботіли ліліпути, і було їх не менше двохсот. Вони тримали в руках дошки із зображенням Тома, на березі дружно проспівали «Нам нет преград на море і на суше» і мужньо ринули у волу, намацуючи ногами грунт на висипаній косі. Брели спочатку по колінця, потім по шиї, потім…
Добираючись до другого берега, Єпіфаній врешті оглянувся й полегшено зітхнув. Сталося те, що задумав: по Неві в бік Меншикового палацу пливли, похитуючись на хвилях, чисті дошки.