Сонце кидало сніп світла на непокриту голову волхва, подир з блакитного ставав білий—відбувалося преображения жерця у Даждьбога, і став він камінним. Громада поклонилася йому і розійшлася.
Даждьбог прорік до Єпіфанія:
«Ти несеш у собі Слово — Логос. А Слово стане Ділом і залишиться поміж нами. Народ чекає твого Слова — і хай буде воно справедливим. Одну лише науку дам тобі на дорогу, і як збагнеш її, зможеш вернутися до мене. Коли ж уздриш можливість втілення моєї науки в християнській церкві—не вертайся. І так, і так вчиниш справедливо… Пам’ятай: Україна тільки тоді стане вільною, коли матиме свою самобутню релігію, котра втілить у собі властивості української Природи та стану душі. Великий народ не може бути наслідувачем чужих релігій і ритуалів, він мусить мати свій незалежний шлях духовного життя. У московській церкві, яка нині панує на Україні, нема релігії — є тільки засоби поневолення і нищення українських звичаїв та мови. Духовна столиця України не може бути ні в Римі, ні в Константинополі, ні у Москві — тільки в Києві. Іди туди і стань над Дніпром перед Печерською лаврою, де колись, у сиву давнину, стояв Даждьбог із золотою Трисуттю у руці. Тоді русичі–українці говорили гордо: «Єсьмо Даждьбогові внуки і походження у нас божественне». Якщо не зможеш цього сказати в своєму Храмі—вертайся назавжди до мене».
Єпіфаній доземно вклонився камінному Даждьбогу і подався в глиб бору, наслуховуючи його поважну тишу, — таку співзвучну із затишшям власної душі. Впевненість прийшла до Єпіфанія: він воздвигне Храм, в якому Спаситель людства, що прийшов у світ з Назарету, благословитиме дух Даждьбога, назавжди вселеного в українську святиню. Цю благу вість — свій євангеліон — він понесе на Україну.
Єпіфаній брів крізь чернігівські бори, понад тихою Десною, через зелені луки і закожушені озиминою поля — до Києва й приймав кожною клітиною тіла, кожною струною душі гармонію української Природи і знову думав про лихі людські діяння, які цю гармонію руйнують.
Коли ж все ж таки помилився Господь, то допустив до свого творіння руйнівну людську силу? Чи тоді, як зачинив перед нею Божі таємниці і озлобленій цим чином залишив ниці пристрасті? Чи коли дав розшматувати свій Храм між сильними світу цього, і вони зробили з них розбійницькі вертепи? А може, тоді, коли звелів язичникам зрікатися своїх богів і бездумно приймати чужих?
Чи можеш виправити свою помилку, всесильний Боже?!
Розділ п’ятнадцятий
Через байраки і поля виходив Єпіфаній на Ніжинський шлях. Уже думки його витали перед Печерськими ворітьми у Києві, линули за мури Лаври, де він, прибувши, вибере для себе найвеличніший храм і в ньому проголосить пастві свою правду, пізнану на світових дорогах і вистраждану в душі. Будуть це слова про єднання земного й Божого у новітній святині, про воскресіння прадавніх звичаїв під знаменням єдиного Христа, про вічність українського народу на придніпровській землі та про єдність Закону, створеного народом, з вічним Законом Божим. Це буде розповідь про земне влаштування українського народу на підставі Конституції гетьмана Орлика і християнських правд віри.
«Я йду до людей із своїм Словом, бо так призначив мені Бог. Знаю, що за це мене жде доля апостолів. Я звичайна людина, якій властивий страх за своє життя, та я бачив те, що є гірше від смерті — людське виродження, і тому вибираю смерть. Я настільки переконаний у справедливості свого чину, що навіть при своїй боязливості йду супроти небезпеки, заплющивши зі страху очі. Віра в справедливість моєї ідеї сильніша за страх. Я несу людям замість меча Слово. Меч став затяжкий для ослаблих рук, меч може тримати народ сильний духом, а дух зміцнюється Словом.
Україна понесла в своєму лоні Месію, який мученицькою смертю розвалить Третій Рим. Це буде не воїн, а співець, який з наших слів, з наших записів, літописів, пісень візьме досвід попередніх поколінь і створить Книгу Буття українського народу. А та книга виховає політиків і вождів.
Я один із предтеч Месії, і нас буде легіон. Ми жреці, які створюють новітнє Євангеліє — благу вість.
А ті нинішні літописці, які ще служать власть імущим і вихвалюють їх, марно обдурюючи себе, що потім хтось у їх фальшивих писаннях повизбирує між рядками крихти правди, уподібнюються первосвященикам–саддукеям, які називали себе синами гебрейського народу, а насправді підтримували римських намісників і були їх вірними слугами.
Станьмо праведними пророками грядущого Месії. Хай більше не злетить з наших уст жодне слово підхлібства чужим намісникам і своїм відступникам та христопродавцям, бо потім вони самі, перед економ, битимуть нашими словами нас самих, глузуючи: «Ви прославляли нас, чому нині ганьбите і коли були справедливі?»