Ми заходимо в довгу неволю, та кожен наш вчинок, кожен порух душі мусить бути гранично виважений, бо нас наслідуватимуть слабші, а сильніші шукатимуть прогріху для нашого знеславлення. Маємо одну душу, а не дві, здвоєдушиться наш народ, і біла душа витліє з горя? а чорна залишиться.
А щоб ми не втратили пам’яті, пронесімо крізь неволю свято Пасхи, як гебреї — спогад про вихід із єгипетського рабства. Збережімо себе в потаємному святкуванні українського Великодня—вимаршу Гетьмана проти Амтихриста: в думках і наяву поклоняймося жертвам Батурина і домовині Мазепи. Бо хто втратив пам’ять, той чужинець на своїй землі і ворог власному народові.
Хто ми є нині? Московські полоняники на рідній землі. Стань же пророком у московському полоні, як Ієзекеїль — у вавілонському! Це він бачив наругу над Єрусалимським храмом, як ти — над Батурином. І сказав пророк: «Яхве передав мені список гріхів народу, за які одна частина загине в полум’ї, другу поженуть у полон, а третя розсіється по всьому світу». Чи не така сама доля спіткала твій народ, який гине за вітцівські і свої власні гріхи?
Тож утіш страждущий народ, як це робив Ієзакеїль, ще до того, поки прийде Месія. Бо плаче люд, а утішителя не має, і сльози вимивають йому пам’ять. І рци: «Відновляться зруйновані доми, спустошені землі заплодоносять, і повернеться народ на свою землю, щоб відбудувати зруйнований Храм».
Боже, вислухай мій псалом!»
Єпіфаній прямував Ніжинською дорогою до Києва і думав про Батурин. Який він тепер, що зосталося там, чи живе хоч одна людина, чи стоїть ще палац Кочубея, чи покришилися руїни на Маяепиній Гончарівці, чи знайшов би Єпіфаній той острівець, на якому, серед озера крові, стояв він поруч з полковником Носок, здоланий ганебним і не прощеним донині зрадницьким страхом?
Хтось ішов позаду Епіфанія, наче наздоганяв. Оглянувся й зовсім не здивувався, побачивши Сивого Козака з палаючими люттю і гідністю очима, наче б це був його двійник або ж антипод.
— Наївний єси, отче, — сказав козак, йдучи поряд з ченцем. — Ти мрієш про мир тоді, коли війна ще й не починалася. А мир настає після битви. Де ж ти бачив, щоб завойовник добровільно дарував поневоленим свободу? Та й воля подарована єсть рабство, хіба що дворянською пудрою посилане. Мрії про здобуття волі без крові— рабські марення… Хочеш, розповім тобі притчу. Якось знайшли козак з москалем боханець хліба, і каже москаль: «Давай, поділимось по–братськи». А козак відказує: «Краще по–рівному». Отак-то. Мусимо спочатку роз’єднатися з москалем, іззяти кожен собі, що кому належить, а потім, може, й станемо добрими сусідами… Ти чекаєш Месії і сам готуєшся стати його пророком. Можливо, такі сподівання й потрібні — приносять розраду збезнадіяним. Та Месія — мрія слабих, вона заспокоює люд тоді, коли він повинен боротися. Під час повстання іудеїв проти римлян 132 року під проводом Бар–Кохби християни не підтримали бунтівників — вони чекали другого пришестя. А може, Бар–Кохба й був Месією — хто про це нині знає?
— Ти знову про війну, — мовив Єпіфаній. — А згадай давню історію Риму, бо ж бачу: вчений єси. Якою була Римська імперія перед Христом? Володаркою світу! А яким облудством загарбувала світ! Незрівнянний у жорстокості Рим вважав себе боговибраною державою, яка несе цивілізацію варварам. Рим затрачував усі сили на розширення володінь, та ніколи не міг влаштувати свою власну землю, і римлянин у могутній державі залишався рабом. Проте він уявляв себе визволителем світу і своє жебрацтво ставив за приклад культурнішим народам…! так римський народ, заражений фальшивим месіанізмом, позбавив сусідні народи національних свобод, зробив їх подібними собі — такими ж убогими і слухняними… Здавалося світові, що ніхто ніколи не розвалить Рим. Та ось прийшли учні Ісуса — християни і в лічені десятиліття покінчили з месіанізмом і могутністю Першого Риму. Згодом від імперії каменя на камені не залишилося… Чим же відрізняється Третій Рим від Першого? А нічим: обидва подібні, мов близнюки, бо обидва імперськими законами керовані. Тож і Третій так само розвалить новий Месія, назве наш дім домом молитви і очистить його від розбійників.
— А чи пам’ятаєш ти, — запитав козак Єпіфанія, — що відказав після свого воскресіння Ісус Петрові, коли зустрівся з ним за воротами Риму, на Аппієвій дорозі, й апостол запитав учителя: «Quo vadis, Domine?» — «Иду в Рим, — відказав Ісус, — щоб там знову мене розп'яли». Замало, як бачиш, для волі однієї пожертви Месіі. Треба багато розп’ять… І тоді Петро сам пішов на муки. А ти готовий піти, святеннику і боягузе?